Interviews

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 18 Dec, 2011

Українець із Харкова Жан Іорданов після спортивної кар’єри в Україні продовжив творче життя у найвідомішому у світі канадському цирку – Cirque du Soleil (Цирку Сонця)

Спілкувався   Роман Кабачій

Жан – в Україні він також носив це питомо французьке ім’я – став відомим спортсменом, що захищав синьо-жовті кольори на міжнародній спортивній арені у стрибках з батутом. Був чемпіоном Європи, про що нам у інтерв’ю скромно промовчав. Має чимало друзів та поціновувачів як у рідному Харкові, так і серед творчої еліти Росії. А після переїзду на роботу в один з найвідоміших циркових компаній світу – Цирк Сонця (Cirque du Soleil) – серед любителів циркового мистецтва. Про його тепер рідну компанію, ментальні зв’язки з Україною та нове життя у якості українського діаспорянина ми поговорили з Жаном Іордановим під час його гастролей у Каліфорнії.

 

  Як давно Ти потрапив до Цирку Сонця?

– Я приїхав до Канади у 2004 році, коли власне почав працювати у Цирку Сонця, тут же працюю й до сьогодні. До праці в цій компанії не був циркачем, а представляв Україну з 1997 по 2004 рік у чоловічій збірній зі стрибків на батуті. Був учасником багатьох міжнародних змагань. Так уже сталося, що довелося зі спортом закінчити і перейти в цирк.

  Тобі хтось порадив сюди звернутися, чи Ти сам шукав таку роботу?

– Я давно знав про цю компанію. Поки я був у спорті, мав мету виграти Олімпійські ігри, але так вийшло, що на Олімпіаду в 2004 році в Афінах я не потрапив, і запропонував свої послуги Cirque du Soleil. У них досить численна команда кастингу, і вони постійно слідкують за багатьма спортивними змаганнями, приїздять, шукають нових кандидатів. І мені від них пропозиції співпрацювати надходили значно раніше. Але до 2004 року я їм відмовляв.

By UC Family Magazine 11 Dec, 2011

Орест Галушка – молодий, перспективний менеджер і фінансист, учасник танцювального ансамблю “Веснянка”, організатор забави “Royal Melankа” та інших українських імпрез. У розмові з Іриною Колодійчик розповідає як завдяки організації спільних забав на свято Меланії намагається поєднати українську громаду в Торонто.

– Чи практикуються в українській громаді в Торонто якісь особливі традиції святкування Нового Року та Різдва та   Меланії?

By UC Family Magazine 11 Nov, 2011

Президент Конґресу українців в Канаді в провінції Онтаріо Іван Бейкер :

«Навчання про голодомор у школах та інтернування канадців під час Другої світової війни, а також підтримка провінційним урядом Онтаріо становлення нових українських мігрантів і покращення ефективності програм для їх адаптації – наші приорітетні завдання.»

Цього року минає 12О-та річниця поселення перших українців в Канаді. Зараз українці в Канаді є лише дев’ятою етнічною меншиною, але тим не менш вони активно впливають на політичне життя й просувають інтереси українства у цій країні. Цьогорічне прийняття урядом провінції Онтаріо закону про відзначення 7 вересня Днем української спадщини, а також намагання впровадити у навчальну програму вивчення Голодомору як геноциду та внеску української громади у розбудову Канадського суспільства, маніфестування підтримки демократії в Україні доводять продуманість і послідовність дій Конгресу українців в Канаді. Про діяльність Конгресу українців в Канаді розповідає президент відділення в Онтаріо, Іван Бейкер.

Біографічна нота:
Іван Бейкер – консультант в Бостон Консалтинг Ґруп, магістр Таккської школи бізнесу Дартмутського коледжу та бакалавра ділового адміністрування в Школі бізнесу Шуліха Йоркського університету. Помічник депутата парламенту Канади Бориса Вжесневського, президент Конґресу українців Канади в провінції Онтаріо та виконавчий заступник у Торонто. Є членом «Ради проти насильства», яка підтримує жертви молодіжного насильства.

 – Яким є ваше походження ? Де ви народились?
– Мій дідусь і бабуся приїхали в Канаду після Другої світової війни у 1949 році. Дідусь з Буковини, а бабця з Вінничинни. Моя мама народжена в Німеччині під час війни. Я народжений в Торонто. Мене з молодого віку навчили української мови, потім ходив в українську школу. Вважаю себе канадським патріотом і шаную свою українську спадщину. Маю велику повагу до того, за що боролись мій дідусь і бабуся – української демократії. Я хотів би, щоб їх мрії про незалежну та успішну Україну здійснилась.

– Ваша родина задіяна у громадське життя української діаспори?
– Моя мама Мирослава Олексюк завжди була дуже активна в українській громаді в Канаді. Вона випускає газету «eПошту», яка розповсюджується по інтернету, розсилається по емейлу . Є тисячі людей у списку тих, хто отримує цю газету. Батько Доналд Бейкер англо-шотландського походження. Він народжений тут, у Канаді, але він завжди підтримував мою активність у громаді. Він одного разу був кандидатом на федерального депутата у Канаді. Коли я дивлюсь на свого батька, то бачу людину, яка не просто позитивно ставиться до новоприбулих мігрантів, а й приєдналася до цих людей.
  –   Яка з груп українців Канади є найбільш політично активною?
Найбільш суспільно-активними є люди, які економічно стали на ноги в цій країні. Коли розпочалась четверта хвиля міграції, то на фоні них третя хвиля була найбільш політично заангажованою. Проте зараз, після 20-ти років незалежності України , емігранти з четвертої хвилі та їх нащадки посилили причетність до політичних процесів. Я б сказав, що у цьому плані зараз встановився баланс між політичною активністю українців третьої та четвертої хвиль . Загалом, в Онтаріо зв’язок між тими хто приїхав після 1990-го року й рештою українців є досить сильний. Якщо справи стосуються сучасної України, то багато людей з четвертої хвилі дуже ангажуються. Думаю, політична активність людей, які виїхали з України у 1950-60-тих роках береться з того, що їх еміграція була не тільки економічна, а й політична, тому їх політична активність в Канаді є щось натуральне, це те над чим вони вже працюють роками. Місяць тому у Торонто було кілька маніфестацій на підтримку демократії в Україні. Я промовляв на одній з них і на мій погляд, серед людей, які брали участь, половина була з третьої хвилі, половина з четвертої.

– Якою є українська громада в провінції Онтаріо у соціологічному розрізі?
В провінції Онтаріо є приблизно 330 тисяч українців. Хоч немає точних даних, то вважається, що від 50 до 70 тисяч з них – новоприбулі українці з четвертої хвилі, тобто ті, які приїхали в Канаду після 1990-го року. Люди, які вважають себе українцями в Канаді, поширюють своє українство на багато-багато генерацій. Канадський уряд й канадське суспільство дуже заохочує, щоб люди дотримувались своїх традицій та культури. У Канаді є багато громадян, які не говорять українською, у яких дід чи прадід приїхав сюди, але вони вважають себе українцями.

– Які завдання і проекти здійснює Конгрес українців в провінції Онтаріо?
Конгрес українців в провінції Онтаріо є організацією-надбудовою, а конкретні проекти виконують ряд інших організацій. Моє завдання як президента Ради Конгресу українців в Онтаріо є представляти громади дев’яти міських відділів організації. До конгресу належать сотні інших українських організацій – культурних, спортивних, академічних і політичних. Ми представляємо українців перед урядом провінції Онтаріо, перед іншими громадами, у медіях і перед канадським суспільством. З урядом ми працюємо над справами, які стосуються української громади. Намагаємось зміцнювати українську громаду, підтримувати її активність, щоб також люди, які приїжджають нині, могли легко ввійти в канадське суспільство, утримувати українську культуру. В громаді є організації, які допомагають новим емігрантам становитись у Канаді.
Конгрес також забезпечує функціонування програм, фінансованих онтарійським урядом для адаптації нових мігрантів. Конгрес часто зустрічається з урядом провінції чи з опозиційними партіями. Четвертого жовтня цього року буде вибиратись новий уряд Онтаріо – всі онтарійці голосують на те, щоб вибрати новий уряд і нового прем’єра. Наше відділення конгресу вже місяць зустрічається із провідниками цих партіями та кандидатами. Ми надіслали більшості кандидатам питання, щоб дізнатись їхню позицію щодо справ української громади. Приміром, щодо того, що в навчальній програмі у школах провінції Онтаріо не включається інформація про Голодомор як геноцид українського народу, а також про роль, яку зіграла українська громада у розбудові Канади. Це важливо не лише для української громади, але також для ширших кіл канадського суспільства. Ми працюємо з урядовцями над тим, щоб продовжувати фінансувати організації, які допомагають мігрантам становитись , допомагають у вивченні англійської мови, з документами, знайти роботу. Наша роль – всіляко лобіювати інтереси української громади в Онтарійському уряді.

– Хто з кандидатів найбільш сприяв українським справам у провінційному уряді?
Над створенням і підтримкою закону про відзначення Дня української спадщини та його прийняттям в уряді Онтаріо працювали такі депутати, як Ґеррі Мартинюк (виборчий округ Кембридж), Донна Кенсфілд – депутатка в окрузі Етобіко-центр, Чері ДіНово (ПаркДейл-ГайдПарк). Провідництвом і підтримкою закону про визнання трагедії голодомору як геноциду українського народу та встановлення дня його пошанування у кожну четверту суботу листопада займались Дейв Левак (округ Брант), Френк Кліз (Ньюмаркет-Аурора) та Чері ДіНово (ПаркДейл-ГайдПарк).

– З якими організаціями і людьми ви співпрацюєте в Україні?
Конгрес українців в Онтаріо прямо не співпрацює з організаціями в Україні, оскільки цим займається Національний конгрес Українців в Канаді і це входить у їх обов’язки. Саме наша онтарійська гілка конгресу допомагала в організації маніфестацій проти порушень юридичної системи в Україні.
– Яка ваша особиста думка щодо процесу над Юлією Тимошенко?
Це важливий момент у розбудові демократії, оскільки щоб мати ефективну демократичну систему, дуже важливо, щоб була незалежна і справедлива юридична система. Якщо на юридичну систему впливає уряд чи політичний процес, то це є шкідливо не лише для підсудної особи, у даному випадку Юлії Тимошенко, а для всього суспільства, бо лише коли є ефективна юридична система, то є захищеними права людини. Це важливий момент не тому, що треба захищати Юлю Тимошенко, як особу, а треба захищати незалежну і справедливу юридичну систему. Виглядає на те, що у процесі над Юлією Тимошенко таки є юридичний вплив, а це є досить небезпечно для демократії України.

– Ваші враження від поїздок на Україну?
Ці поїздки були поміж 1998 та 2002 роками. Я працював з танцювальним ансамблем імені Вірського, коли він приїжджав в Канаду. Я був їхнім менеджером, а потім я поїхав з ними на Україну у 1998 році, відвідував Київ, Крим, зібрав коло знайомих в Україні.

By UC Family Magazine 27 Aug, 2011

В рамках відзначення Дня Незалежності у Львові, на співочому полі музею архітектури і побуту “Шевченківський Гай” відбувся концерт колишнього львів’янина, а нині громадянина Канади, славетного соліста ансамблю   Ватра   Ігоря Богдана. Коли улюблений співак львівської публіки вийшов на сцену, глядачі аплодували йому стоячи.

 Ігор Богдан народився біля Львова. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім.Карпенка – Карого (спеціальність   Актор драми і кіно ). Свою артистичну кар’єру почав як актор театру, але з часом поміняв специфіку і перейшов з театру у філармонію на естраду і вже 35 років працює на сцені як співак. Перед початком концерту Ігор Богдан радо погодився відповісти на кілька запитань.

By UC Family Magazine 25 Jul, 2011

Василь Попадюк : «Готуємо спільний музичний проект з Олегом Скрипкою, який ми хочемо привезти в Канаду зимою 2012 року».

          Службовий вхід Львівського Академічного театру опери та балету. «Я до Василя Попадюка на інтерв’ю» . «Зачекайте тут» – зупиняє чоловік з будки чергового. Ліворуч верткий турнікет і ще двоє чоловіків охоронців. З зацікавленням розглядаю інтер’єр службового приміщення найбільш відомого архітектурного об’єкту Львова. З усієї атрибутики найбільш ріжуть око «журнали відвідування» із брудними обкладинками і сторінками, які лежать на підвіконні. «Порядки минулого режиму» – подумки роблю висновок.

By UC Family Magazine 15 Jul, 2011

Нещодавно канадські українці мали можливість насолоджуватися казками, адже до Канади на гастролі, уже вдруге, завітав відомий казкар з України Олександр Власюк, котрий більш відомий як Сашко Лірник. Кореспондент Юрій Атаманюк поспілкувався з Сашком Лірником після його повернення на Батьківщину.

Довідка: Олександр Власюк народився 24 січня 1963 року в Умані. За фахом — інженер-кораблебудівник. 15 років прожив у північноросійському місті Мурманську, куди був направлений на роботу. Був активним учасником створення українського земляцтва в цьому краї. В 1995 році повернувся в Україну. В 1999 – 2000 рр. — автор і ведучий телепередачі “Казки лірника Сашка”. Сашко Лірник – автор повнометражного мультфільму “Про чотири роги і козацький рід”, котрий було визнано найкращим мультиплікаційним сценарієм за весь час незалежності України. Популярним є його сценарій “Ніч перед Різдвом”. Був членом журі фестивалю авторської пісні “Срібна підкова”, постійний учасник фестивалів “Країна Мрій”, “Шешори”, “День Незалежності з Махном”. В 2003 році диск “Казки лірника Сашка для дорослих і дітей” був визнаний кращим альбомом України. В 2010 році отримав приз глядацьких симпатій і став лауреатом кінофестивалю “Відкрита Ніч” за кращий сценарій (мультсеріал “Моя країна-Україна”, який сам і озвучував). З 2010 року — автор і ведучий програми для дітей “Світанок” на каналі ІСТВ. Написав і поставив три “Зіркові вертепи” 2008, 2009, 2010 років на фестивалі “Карпатія”. Записував пісні з гуртами “Рутенія”, “Чур”, “Вій”, “Кому Вниз”, знявся у кліпі гурту “Тінь Сонця”. Зараз знімає художній фільм за мотивами своєї казки “Про вдову Ганну Шулячку,Чорного козака і страшне закляття”, в якому грає одну із ролей. Ведучий фестивалю “Українське Різдво” в Оперному театрі м. Києва. Автор уже кількох аудіокниг: “Казки лірника Сашка”, “Дорослим і дітям”, “Химерні оповіді”, “Казки для старшеньких”. Нещодавно Олександр отримав звання “Заслужений артист України”.

 — Пане Сашко, коли Ви по-справжньому зрозуміли, що станете казкарем?

— Я вже 25 років у казці і тому можу вважати себе казкарем-професіоналом. Мені стало прикро, коли побачив, що на Україні немає казкарів, хоча у всьому світі вони є. Німці, наприклад, на вихідні виїжджають в парки, розкладають намети, в яких живуть кілька днів. Серед них ходять казкарі, забезпечені й шановні всіма люди, які щороку збираються на з’їзд казкарів. Навіть в африканських племенах є казкарі, яких поважають більше за президентів і чиновників. До того, як я випустив свій перший диск, я думав що все це крім мене мало кому потрібно. Проте, коли він розійшовся миттєво, я побачив, що люди хочуть мене слухати. Тоді й зрозумів.

— Знаємо, що казки для дітей, але Ви їх розповідаєте і для дорослих. Як Вам це вдається?

— В кожному дорослому сидить дитина. Раніше я теж думав, що казки цікаві тільки дітям, але потім зі здивуванням помітив, що на мої виступи збирається все більше і більше дорослих. Вони просто ховають все це десь далеко, адже їм заважають щоденні клопоти. Проте, коли це в них під час виступу розбудити, то в очах з’являється блиск і радість. Казки в людях зачіпають якісь особливі струни, нагадують про дитинство. Всі, коли були маленькі, чули казки про Котигорошка, Колобка, Котика і півника. Якщо цього немає, що ж тоді з людини виросте?

— Звідки приходять до Вас казки?

— Моя казка — це результат якогось душевного переживання, яке крутиться, а потім якийсь час це викристалізовується. Лювлю казки тоді, коли на грані реальності: сон, а потім прокидаєшся. Прокинувся і в мене вже одна половинка у сні, а друга в реальності. Я там ловлю ті думки і приношу їх сюди. Ось уві сні я почав складати вірш про Григорія Сковороду, зі сну схопився, поки не забув – комп’ютер ввімкнув і надрукував. Нехай воно не закінчене, але вже база є. Вдень би я дудки таке придумав. Буває і таке, що почую якусь цікаву історію, або цікаву назву чи прізвище і звідси з’являється ідея казки. Був такий випадок, коли я виступав на Хортиці, розповідав небилицю про Іллю Муромця і якось поступово вона перейшла в політичну площину. У цій небелиці у мене з’явилися Віктор Андрійович, Віктор Федорович, Верховна Рада і таке інше. Тобто народилась політична казка, хоча взагалі політичних тем у своїх розповідях уникаю. Так що все це експромт. А сісти і цілеспрямовано написати казку на задану тему — це дуже важко. Треба щоб воно, скажімо, так на душу лягло. Потім, перед записом казки на диск, треба її ще й “відшліфувати”, музику підходящу підібрати. Коли я працюю над казкою, то ще не знаю, чим вона закінчиться. Навіть коли розповідаю казку вона може вже по ходу змінитися. Буває що і глядачі в цьому допомагають і з’являється зовсім інший фінал.

— Що стало передвісником Вашого казкового таланту?
— Ще в садочку, де я був своєрідною “поетичною зіркою”! Досі пам’ятаю першу віршовану казку про оленя, якого не можуть вполювати, бо він біжить швидше за стрілу…

— Як Ви готуєтесь до виступу?

— Мої виступи — це завжди експромт. Розповідь ведеться з голови. Звісно, якась підготовка є, потрошки записую ідеї, зафіксовую якийсь основний варіант твору. Але коли казка готова, не дотримуюсь тексту. Буває, протягом оповіді все по ходу міняється. Пригадую, вперше записуючи диск, читав по-писаному: вийшло штучно. Відтоді надиктовую просто з голови. Головний секрет — не бути прив’язаним до тексту. Звісно, за 25 років виступів уже знаєш, що сказати, це вже як той досвідчений борець: може й самим поглядом противника повалити. Є часом і якісь заготовки, але 90 відсотків — жива знахідка.

— Ви самі пишете казки. Чи можна вважати Вас письменником?

— Мабуть, ні. Для мого жанру це не підходить. Мій жанр — химерна казка. Те, що потім це можна записати – це добре. Але все одно воно краще звучить, коли розповідати.

— Яка казка є Вашою улюбленою ще з дитинства?

— Є дві казки, які мені шалено подобаються до цих пір, — “Яйце-райце” і “Котигорошок”. Це казки, які я страшенно люблю, там є все, що треба українцю: фантастика, надзвичайні пригоди і поетичність.

—  А хто ваш улюблений казкар?

—  Олександр Ільченко і його химерний роман з народних вуст “Козацькому роду нема переводу або ж Козак Мамай та чужа молодиця”. Дуже хочеться щось подібне до цього творити, своє, звичайно, але таке, щоб у пам’яті залишалось.

—  Які казки розповідаєте своїм дітям?

—  Усе те, що глядачам розповідаю. Спочатку перевіряю на своїх дітях, а потім на інших… Пам’ятаю, коли ми в Мурманську жили, спеціально, щоби діти мову не забули, приходив у дитячий садок їх забирати, а по дорозі йдемо, пісні співаємо, одягаємося — казки розказую, часто російські діти довкола стоять і слухають…

—  Ви часто відвідуєте різноманітні фестивалі, що для вас вони означають?

— Це вже спосіб життя. Там я почуваюся на своєму місці, мені дуже приємно бачити людей зі свого оточення. На кожен фестиваль готую якісь новинки. Цілий рік працюю, для того, щоб привезти нові казки, вистави, сцени, різноманітні “приколи”… Дуже шкода, коли артисти їздять з одним і тим самим номером, а мені й самому набридає, я людина непосидюча, весь час новинок хочу.

— Сьогодні Ви не лише казкар, а й сценарист, музикант і телеведучий. Чим займаєтеся зараз?

— Буває корпоратив якийсь, буває весілля – і це добре. Тішуся тим, що я людям потрібний для хорошого. Мене кличуть не на похорон, не на бійку, а кличуть тоді, коли людям треба душу полікувати, порадіти з ними. Група “Тінь сонця” запросила знятися у себе в кліпі. І я знявся. Але це ж серйозний відеокліп, над яким, я казав, будуть сміятися, бо там Сашко Лірник є. Мій образ – бути веселим. Люблю дуже пожартувати, але за кожним моїм жартом стоїть дуже глибока справа.

—  Ким мріяли бути в дитинстві?

—  Мріяв працювати на заводі і точити деталі. В школі у нас була практика і мені дуже подобалося працювати на токарному варстаті, навіть доброякісні деталі робив та дорослу норму виконував. А потім була золота медаль у школі і мама каже мені: “Та ти що, який завод, вступай!”. І так пішло.

— Здається, у Вас є різдвяна програма. Пишете Вертепи?

— Це сімейне свято, і мені було дуже важко впровадити у своїй київській сім’ї так, щоб усе відповідало народним звичаям. Одне Різдво мені сподобалось в Карпатах. Завжди на Різдво, навіть у Києві, намагаємось іти колядувати. Я беру свого сина і ми по всьому висотному будинку, не минаючи жодної квартири, йдемо і колядуємо. До нас ще за місяць до свят підходять і просять, щоби ми обов’язково в їхню квартиру зайшли. З інших будинків теж делегації приходять. Для мого сина це серйозна справа, він наколядує цілу торбу і тішиться. Ці свята ми використовуємо для того, щоби відродити нашу народну традицію. Тішить, що принаймні з моєї пам’яті вона вже відродилася.

Так, я пишу вертепи. Перший зірковий вертеп ми привезли до Івано-Франківська і тепер до мене щороку приходить Богдан Бенюк і каже: “Мені роль Жида”, він усе життя мріяв цю роль зіграти, а у нього в театрі її немає.

— Ви вмієте грати на дримбі, варгані, “жабі”, пугачі, бубоні, барабані, кобзі, бандурі, скрипці. Чому обрали саме ліру?

— Лірником став свідомо. Для підсилення ефекту спершу використовував гітару,але відчував, що це не те. Міркував, шукав, підбирав… Чомусь привабила якраз ліра: химерної форми рідкісний інструмент, якого в очі не бачив. Ще в кобзарів побутувало тверде переконання: береш новий інструмент — стаєш іншою людиною. Я змінився, як узяв до рук ліру. Хоч не вважаю себе професійним лірником і не прагну ним стати, проте ліра якнайточніше допомагає мені доносити моє слово до слухача.

— Знаю, що в селі Легедзине, неподалік від Умані, де активно проводяться розкопки трипільської культури, Ви знімаєте свій фільм “Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття”.

—Легедзине приваблює тим, що люди там живуть уже 6 тисяч років. Це  — як намолений храм. Де, в якому ще селі є балетна школа, власна кіностудія, власний музей під відкритим небом? Основне у фільмі вже зняли, але ще вдосконалюємо.

—  Чи знайомі з іншими казкарями?

—  Наразі знаю двох людей, які підходять під це поняття. Це один чоловік з Бойківщини, який збирає та розповідає легенди, а другий – хлопчина з Дніпропетровська, що пише дещо специфічні казки і намагається їх розказувати. Мені б дуже хотілося створити школу казкарства, аби передати мою справу в надійні руки і бажано – не в одні. Поки що одна моя учениця казкарює в Америці. А ще мрію про створення фестивалю казкарів.

– За вашими казками зараз знімають серію пластилінових мультфільмів “Моя країна – Україна”? Розкажіть про це.

– Це на основі моїх оповідей та легенд про різні міста України.

—Чи бракувало Вам в дитинстві казок?
— Казок в дитинстві мені не бракувало. Я на них виріс. Мої дід і батько завжди розповідали казки і я від них навчився бачити справжній фантастичний світ. У нас вдома була велика книжка “Українські народні казки” і мене вона дуже вражала, перед очима в мене таке уявлялось! Зараз діти – вони такі нещасні з тим телевізором. Те, що їм показали, те й запам’ятав. А твоя фантазія не розвивається. Коли дитина читає казки, вона сама уявляє і в тому світі живе.

— Чи використовуєте у своєму репертуарі казки інших народів?

— Так. Я читаю, вишукую щось цікаве, відмінності між ними. Щось цікаве для себе знаходжу. Я колись на телебаченні працював 3 роки, розказував щодня нову казку, не тільки свої, але й інші, але я їх обов’язково переробляв на свій лад.

– На кожні гастролі Ви привозите нові казки і смішні історії. Чим цього разу порадували канадських слухачів? Здається, була отавська історія про “Білу Льоху”.

– Так. Це булав правдива історія (трошки перероблена – я ж казкар) про те, як український хлопець виїхав до Канади, як він сам казав, “по свинській карті”. У нього булла довідка (папір) від сільського війта про те, що він має право продати свою “льоху білу до Бурштина”. То ця “довідка” і стала його канадським “пашпортом”. Як кажуть – всі анекдоти беруться з життя.

– Знаю, що ви були учасником ювілейного потягу. Як Ви почувалися в ньому і як Вас зустріли на вокзалі у Торонто?

– Зустріли в Торонто з великою пошаною і радістю. Добре підготувалися і надзвичайно було приємно бачити серед великого вокзалу, в оточенні всіх рас і націй, українців у вишиванках. Сам згадую як то було у нас в Мурманську. Так, ніби молодість вернулася.

В потязі мені було серед “своїх” спокійно. Я не люблю офіціозу і добре, що пан посол Ігор Осташ виявився простою і веселою людиною. З вікна потягу Канада нічим не відрізняється від України. Такі ж самі Петрові Батоги ростуть на станціях.

– У потязі везли скриньку, в яку збирали старі речі і подарунки. Ви щось поклали до скриньки?

– Так. Це була, як завжди, моя імпровізація. Поклав дзеркальце – люстерко, яке використовував у своїй казці “Про молодицю і патрет міської панночки”.

– Ви також брали участь у відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в Оттаві. Чи мали промову? Що найбільше вразило?

– Я мав багато “промов”, оскільки вів це свято. Вирішив провести його небуденно і не офіційно, і не сумно, і не пафосно. А як завжди – весело і сердечно. Це ж радісна подія! І мені це вдалося. Багато чого зміг розказати людям і сам втішився. Мені видали “офіційний” текст і наказали ні на слово від нього не відступати. Але я вирішив про нього забути і правильно зробив. Надіюсь, канадські українці оцінили, настільки душевніше стає концерт із цікавим ведучим.

А вразило, мабуть, те що багато людей приїхало здалеку. Добиралися хто як, але свято було велике і радісне…

– Знаю, що Ви уже не вперше в Канаді. Чи відчули різницю в українському громадському житті?

– Насправді про громадське життя мало що можу сказати. На цей раз дуже сподобалися виступи у школах і дитячих садочках. Діток було багато (в одній школі, наприклад, нарахував до 600 діток). Надзвичайно приємно було бачити, що дітки реагують на мої казки і оповіді так же радісно як і в Україні.

– Що б хотіли побажати канадським українцям?

– Збиратися не раз у рік на великі свята, а частіше і з дітками.

  Юрій Атаманюк

В інтерв’ю використано фотографії із сайту Олександра Власюка ( www.lirnyk-sashko.com ) за його особистою згодою.

Share by: