ДВАДЦЯТЬ АКАПЕЛЬНИХ РОКІВ “ПІККАРДІЙСЬКОЇ ТЕРЦІЇ”

  • By UC Family Magazine
  • 26 Sep, 2013

Відома і популярна львівська вокальна формація “Піккардійська терція” у вересні цього року святкує 20 – річний ювілей. Усі ці 20 років колектив активно гастролює як в Україні, так і за кордоном і несе український акапельний спів у маси. Своїми приємними і мелодійними піснями його учасники створюють неповторний образ старовинного Львова і доносять світові славу України. Кореспондент “UC Family magazine” Юрій Атаманюк побував на одній із репетицій “Піккардійської терції”, де поспілкувався з її учасниками.

Довідка.   Вокальна формація “Піккардійська терція” була створена 24 вересня 1992 року у Львові. Біля її витоків стояли теперішні учасники колективу Богдан Богач, Андрій Капраль, Володимир Якимець і Ярослав Нудик – тоді студенти хорового відділення Львівського музичного училища. Свій колектив назвали терміном, запозиченим від українського композитора Анатолія Кос – Анатольського “пікардійська терція”, що означає мажорний зворот у фіналі музичного твору. Щоби відрізнятися від терміну, додали ще одну літеру К. У 1993 році піккардійці були учасниками фестивалю “Червона рута” в Донецьку, де взяли третє місце. Але вирішальним був наступний рік. До групи приєднався Андрій Базиликут і Роман Турянин. У 1994 рр. колектив узяв участь у фестивалі “Таврійські ігри”. А 1995 – й рік приніс формації Гран – прі телевізійного пісенного фестивалю “Мелодія” за виконання пісні “Пустельник”. У 1996 році вийшов дебютний компакт – диск “Сад ангельських пісень”, саунд – продюсерами якого виступили Руслана Лижичко, Олександр Ксенофонтов та Павло Грабовський. У 1995 році, замість Андрія Базиликута, до групи приєднався Андрій Шавала.
Це одна з небагатьох і найпопулярніших в Україні група, яка співає акапельно, тобто без музичного супроводу, з голосовою імітацією музичних інструментів. У репертуарі групи є пісні на різноманітну тематику. Серед них зустрічаються обрядові, ліричні та комічні. Використовують найрізноманітніші музичні стилі: поп, рок, класика, фольк, джаз, кантрі, духовна музика, рок – н – рол, блюз. Співає формація 12 – ма європейськими мовами, але понад 90 % пісень – українською. Вони – учасники Міжнародного фестивалю акапельної музики “Vokal Total”. За цей час колектив випустив 10 альбомів. За свою плідну діяльність у 2008 році “Піккардійська терція” одержала найвищу нагороду в Україні – Державну премію імені Тараса Шевченка.
Нинішній склад колективу:
Володимир Якимець (художній керівник, тенор),
Ярослав Нудик (тенор-універсал),
Андрій Капраль (тенор),
Андрій Шавала (бас),
Роман Турянин (тенор),
Богдан Богач (баритон),
Роман Климовський (менеджер).

– “Піккардійська терція” 20 років на сцені. Вік поважний, бо не всі колективи можуть цим похвалитися. Підбиваючи підсумки творчої діяльності, чи задоволені досягнутим і чи вдалося реалізувати все задумане?
Андрій Капраль – Якби ми реалізували все задумане, то вже би закінчилися як колектив. А бажання втілювати у життя плани та ідеї є постійно. Тому це є один з важелів того, що ми вже стільки років працюємо разом. Звичайно, якщо б не було задоволення і любові до того, що ми робимо, то через це теж не було колективу. В нас домінує любов до колективу і ця любов є важливішою за все. Ми пережили часи і без заробітків, і трошки із заробітками, але не ставили на перший план робити на своїй музиці комерцію. Комерція, якщо добра музика, сама з’явиться. І це, напевно, теж порятувало колектив від розпаду.
–Де відбувся ваш перший виступ на сцені? Як він був сприйнятий глядачами? Які ваші враження – спогади від цього концерту?
А.К. – Перші спогади… страшно ноги тряслися! Це було найбільше хвилювання за всю історію нашого колективу. А перший наш концерт відбувся 24 вересня 1992 в актовому залі Львівського національного університету ім. І.Франка і якраз цю дату вважаємо днем народження колективу. Ми виступали на вечорі знайомства випускників з першим курсом. Ми тоді постановили: якщо сподобаємось людям, значить продовжуємо далі працювати, якщо ні, то будемо співати для себе.
На свій перший концерт ми не вийшли з якимось світовим хітом, а просто заспівали дві обробки українських народних пісень і кілька жартівливих, які переробили з рекламних роликів. Було кілька сумних пісень. Люди хотіли чогось іншого і це дало великий поштовх до праці. Саме зі студентів складалася наша перша публіка. Вони почали нас любити, підтримувати, а згодом стали приходити їхні батьки, пізніше молодші друзі і зараз радіємо з того, що маємо на своїх концертах 4 покоління. Тобто ті люди, які приходили на початку, потім з дітьми, а зараз приходять з онуками.
–У вашому репертуарі понад 300 творів. А як ви ці пісні систематизуєте, відбираєте – їх же багато?
А.К.   – За останніми підрахунками їх не 300, а десь 500. Ми беремо відлік тих пісень, які виконали хоч один раз. Ми раніше робили програми духовної музики, класичної, старовинної, виконували українські канти, тобто шукали себе, шукали різні манери виконання і відповідно кожна з цих пісень була уже у відліку, а потім збилися з рахунку, тому що перед нами стояло багато завдань.
Володимир Якимець – Просто в нас є пісні, які ми не можемо не виконувати, наприклад “Пустельник”, “Берег ріки”, “Старенький трамвай”. Вони вже стали популярними і люди хочуть чути їх постійно. Безперечно, на кожному концерті намагаємось поставити щось свіженьке. А взагалі у нас такий принцип, що програма повинна бути різноманітною: кілька українських народних пісень, кілька естрадних, наші хіти і щось новеньке. Організатори завжди запитують, скільки триватиме перерва. Ми відповідаємо, що концерт робимо на півтори – дві години без перерви, тому що це не охолоджує виконавців і не розпорошує публіку. Вони якби є учасниками того дійства, яке відбувається на сцені. Звичайно, що виконати весь наш репертуар в одному концерті неможливо і тому завжди після концерту підходять люди і питаються, чого ви не заспівали ту чи іншу пісню. Відповідаємо, що іншим разом, бо на даний час бачили цілісною саме таку програму. До речі, останнім часом ми почали багато витягувати зі старого багажу пісень: з першого альбому, другого, третього, які ми давно не виконували, а може тоді не був їх час, для того, щоб правильно подати. Зараз і досвід є, і певний життєвий багаж, тому я думаю, що вони набагато правильніше звучать як звучали 10 років тому.
–Ви проживаєте у Львові, але попри те популярності колективу не бракує. А все ж таки, чи не планували переїхати до Києва?
А.К. – Пропозиції були, але ми прийшли до того, що в цілому світі є музиканти, беручи США, Канаду чи Великобританію, які не їхали в Лондон чи Вашингтон, а здобували світову славу в свої містах. Ми розглядали це питання ще й з іншого боку: а чи такий мегаполіс як Київ не з’їсть наш колектив і не нав’яже нам свої умови існування. Ми тоді могли попасти в таку кон’юнктуру ринку, де нам би диктували умови праці. І тоді в нас не було б тієї душі, яку маємо зараз. Ми це питання відразу відкинули і вирішили, що краще бути гастролерами, приїхати до Києва і вразити публіку своїм виступом. Нас сприймають по всій Україні: нас люблять, запрошують і чекають.
–Ви 20 років ідете пліч – о – пліч, але кожна людина має свій характер, своє бачення. Чи це вам не заважає знаходити спільну мову і порозуміння?
В.Я. – Може це нам заважало 10 років тому, а коли колективу вже 20 років, то ніяк, бо ми прекрасно розуміємо, що один одного не змінимо і тому навчилися знаходити компромісні рішення. Ми – фактично одна сім’я. Але тьфу – тьфу, за останніх 10 років у нас не було великих ексцесів, то я думаю, що й надалі не буде, бо вже нема що ділити. В нас тепер кожен рік за два виходить, тому треба бути цікавими не тільки для тих людей, які тебе знають років 10 чи 15, але й для тих, котрі тебе чули рік тому.
–Жанр вашого колективу досить специфічний. Принаймні я не знаю про існування подібних колективів в Україні, хоча чув про закордонні. Чому, на вашу думку, так мало бажаючих творити в цьому жанрі?
В.Я.   – Протягом останніх років таких груп в Україні стало набагато більше. Коли ми починали, нам було набагато легше, тому що української сучасної музики було дуже мало. Нам дзвонили з радіо і телебачення і казали: дайте нам щось нове, і то вже, бо нема що ставити. За останні 10 – 12 років в Києві створили такий псевдо шоу – бізнес, що для людей, які займаються не зовсім популярним жанром “а’капелла”, нема ні концертних залів, ні фестивалів. Нема також продюсерів, бо вони в нас зараз такі, що їм треба або таку групку, щоб була на прив’язі, або відбивати гроші вже і зараз. І якомога більше, а на цьому жанрі багато не заробиш. Тому їм тяжко пробитися, але все ж таки я знаю точно, що вони десь пробиваються, ідуть на джазові фестивалі, які не є популярними. Наприклад “Київ джаз -фест” чи “Альфа джаз – фест” у Львові. За останніх 5 років з’явилося багато мішаних акапельних колективів, а також жіночих. Я хочу усім їм побажати, аби вони за перших 3 – 5 років не розчарувалися в тому, що роблять. Якщо бути відвертим, то ми 10 років співали мало не за дякую. В нас були такі гонорари, що вистачало на дрібні витрати, а вже потім пішла популярність, визнання і винагорода. Ми били головою в стінку, аж поки та стінка не впала.
–А хто є композиторами “Піккардійської терції”?
А.К.   – В основному Володимир Якимець, Славко Нудик, Олександр Шевченко. А ще ми з ностальгією дивимося у минулі часи, згадуємо пісні, які є незаслужено забуті, і тому намагаємося витягнути їх і дати друге дихання. А це той же “Капелюх”, “Відлуння твоїх кроків” чи “Повір очам” В.Івасюка. Це пісня “Спитай” Віктора Морозова на слова Коротича, “Весільний марш” Ігоря Білозіра, пісні Рибчинського. Є такі пісні, які хочеться, щоб вони якомога більше прожили, адже вони багато важать для нашої культури.
–Ви співаєте 12 – ма мовами, але мабуть усіх цих мов не знаєте. Чи це не заважає розуміти пісню, щоб добре передати її слухачеві, особливо носіям тієї мови, якою співаєте?
В.Я.   – Музиканти дуже добре вміють імітувати і сприймати на слух будь – яку мову. Інша справа, що перед тим, як її заспівати зі сцени, ми ідемо до тлумачів і питаємось про що ця пісня. Звичайно, що всі 12 мов ти відразу не вивчиш. Наприклад, іспанські пісні доводиться вивчати на слух. Якщо польська мова є для нас звична, бо це сусідня мова, німецьку розумію я і Андрій Капраль, англійська в усіх на слуху, то з такими як італійська, іспанська, мадярська складніше. У нас є коліжанка – перекладач іспанської. Вона почула, як ми заспівали іспанською і пізніше каже: “Хлопці, ніби все правильно, але деякі слова співаєте неправильно”. Були труднощі з французькою. Ніби на слух все знаємо, але слова “лікор” і “лікьор” мають різне значення, відповідно – душа і серце. Треба все правильно вимовляти.
У нас був веселий випадок на святкуванні Дня Матері в Неаполі. Це місто специфічне, портове, з мафією. І неаполітанці розмовляють своїм діалектом. Коли співали “Солі міо” (я вчився співати цю пісню, беручи приклад з Лючано Паваротті, а він – був неаполітанцем), зауважили, що люди стояли нерухомо і слухали. Потім зійшли зі сцени, а до мене підходить поліцейський і щось говорить. Я відповів англійською, що не знаю італійської. Тоді підійшов перекладач і говорить, що поліцейського зацікавило, звідки ми знаємо неаполітанський діалект. Я відповів, що не знаю, але слухав Паваротті. “Зрозуміло – сказав він. Поки ви співали, тут могли магазини пограбувати”. Для них було великою несподіванкою почути від українців неаполітанський діалект.

А.К.   – Ми можемо багато думати, аналізувати ситуацію, але це все ж таки більш політичне питання. Україна з Польщею попри не завжди приємне історичне минуле шукають точки не роз’єднання, а точки дотику. І тому є спільні фестивалі, запрошення одних колективів туди, інших сюди. Вони продукують своє, а в нас прийшли практично російські власники мас – медіа. Звісно, вони не будуть розкручувати чиєсь, а своє. А тягнути масу людей найлегше через радіо і телебачення. На щастя ми є музикантами, а не політиками. У нашому репертуарі понад 500 пісень, а по ТБ показують тих, хто має максимум три пісні. Їх показують, поки не набриднуть. Тягають по корпоративних вечірках з тими трьома піснями, заробляють на них гроші, а потім викидають. А ми не кріпаки і маємо повну волю в своїх думках, досягненнях і в своїй праці.
–Життя артиста хоч і приємне, але й складне: репетиції, гастролі, конференції. Чи це не заважає бути сімейними?
А.К.   – Всі ми сімейні люди і, слава Богу, вдається поєднувати. Ми задоволені від того, що робимо і щасливі, що поза роботою маємо сім’ю, де нас чекають, підтримують і розуміють. Попри наші переїзди, концерти, гастролі знаходимо час на відпочинок зі своїми родинами та друзями. І ще друге питання: ми не вважаємо себе іншими. Ми є такими самими людьми як всі інші, просто нам Бог дав талант і можливість колись створитися і працювати, але ми не є інопланетянами, до нас можна доторкнутися, можна підійти на вулиці і поспілкуватися. Між нами і людьми немає бар’єру.
–Чи берете участь у музичних проектах зі співаками інших жанрів?
А.К.   – Звичайно. Ми дружимо з багатьма українськими виконавцями. Багато хто з них починав в той час, що й ми і наші шляхи часто перетиналися на фестивалях, концертах. Досі в нас гарні і теплі стосунки. Ми спільно писали пісні, робили спільні концерти. В нас нема ні конкуренції, ні ворогів. Це нормальне творче життя. До речі, на свій 20 – річний ювілей хочемо зробити триб’ют – концерт за участю відомих українських виконавців.
–Візиткою Вашого колективу є пісня “Старенький трамвай”. Як вона з’явилася?
Я.Н.   – Це була одна з перших пісень в нашому репертуарі. Автор слів і музики наш приятель Олександр Шевченко – львівський автор і виконавець, композитор, бард. Історія цієї пісні сягає у “сиву давнину”. Є навіть число і рік її народження – 5 травня 1988 року (якраз на день Львова – прим. Ю.А.). Колись, коли ще екологія у Львові була в задовільному стані, на вулиці Коновальця було одне з найулюбленіших озер, де любили відпочивати львів’яни, а добиратися до цього озера було найзручніше трамваєм № 2. І якраз пісня “Старенький трамвай” про це озеро.
–Чи відпочиваєте сім’ями?
А.К. – Відпочиваємо, але не завжди виходить, бо багато маленьких і великих дітей. Раніше це частіше практикувалося, а зараз трохи складніше, бо в того дитина десь їде, а в того вчиться…
В.Я.: А ще треба час від часу один від одного відпочивати.
–Як плануєте святкувати 20 – річний ювілей?
А.К.   – Плануємо гарно відсвяткувати. На самий день народження колективу, 24 вересня, виступимо у Львові в Національному театрі опери та балету ім. С. Крушельницької, а 29 вересня наш концерт відбудеться в Національному палаці мистецтв “Україна” в Киві. Будемо співати нові пісні, і ті пісні, які хочуть чути. Будуть наші основні хіти. Має бути цікаво.

Розмовляв з “Піккардійською терцією”
©   Юрій Атаманюк

©   Фото з архіву “Піккардійської терції”

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Шведський діджей і музичний продюсер Avicii разом з британською виконавицею Рітою Орою зняли у Києві відео на пісню "Lonely Together".  джерело  www.ukrinform.ua
Опублікований на YouTube-каналі Avicii кліп за тиждень набрав більше 7 млн переглядів, передає "Новое время".

У ролику можна помітити київські локації: Ботанічний сад, парк "Перемога" і Рибальський міст.

Крім того, героями кліпу стали екс-барабанщик проектів "Alloise" та "Dvoe" Артем Угодників і його дружина Аліна.
By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Енергетична компанія TIU-Канада стала першим іноземним інвестором в Україну в рамках дії Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою. Про це йдеться в повідомленні компанії, яке передано Укрінформу  www.ukrinform.ua

"TIU-Канада стає першим канадським інвестором в Україну, що користується правилами Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою, яка набула чинності 1 серпня. TIU-Канада, дочірнє підприємство компанії Refraction Asset Management, влітку цього року почала будівництво сонячної електростанції вартістю 10 мільйонів євро у Нікополі, Дніпропетровської області. 10 мегаватна станція буде постачати електроенергію місцевим жителям та підприємствам", - йдеться у повідомленні.

"Ми пишаємося тим, що будемо першим інвестором у рамках Угоди про зону вільної торгівлі між Канадою і Україною. Але найголовніше, на практиці це дозволить TIU-Канада постачати українцям чисту енергію", - зазначила директор українського представництва TIU-Канада Валентина Белякова.

Вона також зазначила, що в Україні тарифи на відновлювану енергетику - одні з найкращих у Європі. "Тариф на постачання електроенергії в мережу чинний до 1 січня 2030 року та заохочує прямі іноземні інвестиції в Україну. Це добре для енергетичної незалежності України, а також для економічного зростання", - сказала Белякова.

Нагадаємо, Угода про зону вільної торгівлі між Канадою і Україною була підписана 11 червня, 2016 р. та набула чинності 1 серпня, 2017 р. Окрім комерційних переваг для бізнесу обох країн, угода покликана підтримати економічні реформи та ініціативи уряду щодо розвитку України, зміцнить канадсько-українське партнерство. Ця угода є результатом 5 років переговорів.

TIU-Канада – це енергетична компанія, що працює у секторі відновлюваної енергетики та знаходиться в місті Калгарі, провінції Альберта. Свою роботу в Україні компанія почала влітку цього року.
By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Please visit the photo exhibit "My army. See through heart" from 23 September to 30 September at 145 Evans Ave. (organized in the framework of the Invictus Games Toronto 2017)
More Posts
Share by: