«Українці Канади бояться зруйнувати власний міф про Україну, тому бояться її відвідувати», – вважає культуролог Віта Яковлева з Університету Альберти

  • By UC Family Magazine
  • 28 Aug, 2012

Віта Яковлева потрапила до Едмонтона прямо з сонячної італійської Болоньї (перед тим вчилася у Львові). Звикала до холодів довго. «Тільки настане тепло, а вже треба готуватися до зими», – говорить Віта, народжена на Харківщині у знаній в Україні вузловій залізничній станції Лозова. Її рідний дідусь ще вирощує неподалік Лозової смачнющі українські кавуни, в Канаді ж мала звикнути до того, що помідори та полуниця практично не мають запаху. Втім, Університет Альберти дав можливість реалізовувати свою наукову працю, що в Україні видається наразі малоймовірним з огляду на тематику, котрою Віта цікавиться, як теж на низький матеріальний та суспільний статус науковця. А поки Віта приїхала на кілька тижнів в Україну, ми вирішили поспілкуватися з нею про ментальні та інші різниці між українцями в Країні Кленового Листа та «на материку», про сферу наукових зацікавлень докторантки з України, і навіть… про різницю у напрямках води в унітазах України і Канади…
  Канадці – які вони з точки зору дівчини з України? Чи справджуються тереотипи про повсюдні посмішки, увічливість тощо?
Найбільший культурний шок спіткав… у туалетах. Двері всі відчиняються досередини. Плюс маленький простір, що дверима можна людину зачепити. Відчуття таке, що мусиш вилізти на унітаз, щоб відкрити двері. Ми колись обговорювали з іншими іноземними студентами цю ситуацію і дійшли до висновку, що якщо щось станеться в канадському туалеті, тебе важко буде врятувати. Плюс широчезні щілини з кожного боку, – приватності, з якої американці та канадці славляться, насправді дуже мало. Окрім того що всі можуть побачити, що ти робиш в туалеті, всі ще й все чують, оскільки в унітазі набагато більше води, ніж в Європі. Також в Канаді я не бачила кольорового туалетного паперу, – лише білий. Подрузі ось везу чотири рулони з запахом зеленого яблука. Останнє що добило – що вода у Західній півкулі в унітазі крутиться проти часової стрілки. Це збиває з пантелику.
В Україні ми вітаємося раз на день. Канадці вітаються щоразу протягом дня. І коли я вселилася, – вийду зранку на кухню варити каву, привіталася із сусідами та й по всьому. Потім я повертаюся, йду мовчки в своїх справах. І вони дуже переживали, що або вони не так щось зробили, і я їх ненавиджу, або в мене поганий настрій. Довго не могли зрозуміти, у чому річ.
Позитивно вражає культ спорту на вулиці. Мають дуже розвинену культуру ходити в гори, кемпінги, вилазки, на лижі. Неймовірно люблять проводити час поза домом – навіть на подвір’ї. Що казати. Коли є цілі супермаркети, присвячені суто кемпінгу? Все продумано. Це дуже популярно. Тому між іншим проблема з ожирінням в Канаді менша ніж у США. Втім, загалом все одно вона є, – можливо завдяки великим порціям їжі та сидячому способу роботи та навіть життя. У Едмонтоні дуже холодно, і там, як зрештою в інших містах Канади, розроблена система підземних переходів, – ти навіть можеш не виходити на вулицю. Таке собі підземне місто. То ти далеко відповідно й не ходиш, – пересуваєшся ліфтами та невеликими часто рухомими переходами. Тобі ліньки.
 Через Галичину до Альберти
– Як вийшло, що доля занесла тебе, харків’янку через Львів та Італію аж до Едмонтона?
Спершу мені подобався Львів, – Львів тих часів, коли я мала вступати до університету. Плюс на той момент це навчання досить дешево обходилося. Зі мною зі Східної України приїхало вчитися на львівську журналістику небагато (це вже пізніше, коли я завершила навчання, народився такий тренд – переїздити жити до Львова зі Сходу): вступила ще одна дівчина з Дніпропетровська, і хтось іще з Луганська, але вони не змогли закінчити навчання і повернулися додому. Я ж все одно мусила десь вчитися: оскільки в м. Лозова нема вищих шкіл, то батьки хотіли аби я вступала до Харкова.
Канада ж виникла з мого зацікавлення культурологією. Докторантура в Едмонтоні мене цим привабила. Гадаю, що ані культурологічних студій, ані поважної докторантури в Україні на належному рівні не існує. Почала шукати, чи можна поза Україною продовжувати свої студії (я також закінчила магістратуру з культурології). Безплатного навчання в Канаді немає – всі мають платити. Мені пощастило, оскільки на 1 та 2 рік я мала стипендію, а потім так відбувається, що докторант починає працювати асистентом викладача, навчаєш студентів, або ж асистентом якогось із дослідників. Із заробітної плати вираховується оплата за продовження студій. У мене подібним чином: маю певні обов’язки, натомість можу займатися своєю темою.
– До слова, розкажи кілька слів про свою наукову працю.
Моя тема називається, якщо перекласти українською мовою, «Мінливий образ дитинства в Україні». А дослідницьким періодом є кінець 1980-х – початок 1990-х років. Це базовано переважно на спогадах, як теж на аналізі журналів та газет для дітей і підлітків того часу: «Однокласник», «Соняшник», «Юный техник». Це певне продовження магістерської роботи, присвяченої переважно ситуації наприкінці 1980-х. Тепер же працюю більше з 90-ми, з тим переломним моментом переходу Радянської України в Незалежну. Це стосується тих, хто дітьми запам’ятав цей час, – не обов’язково мав покидати Україну пізніше. Навпаки – цікавлять люди, які лишилися, або принаймні провели там дитинство у ці часи. Теоретично це мої однолітки; дати народження у них би були 1980-1984, ранні 80-ті. Тобто те що тодішні діти пам’ятають про біду інфляції, корупції, дефіцитів, ролі української мови і як це спроектувалося на їхнє майбутнє.

– А чим така тема може бути цікавою у Канаді і взагалі чи не було проблем із її акцептацією?
Ні, проблем із затвердженням теми не було. Думаю, це досить цікаво. Я вчуся і на культурології, і на антропології, тому цікаво, як людина, будучи соціальною істотою, пристосовується до змін, як на них реагує, як уявляє цей процес, і – що найголовніше – як обґрунтовує. Як дитина шукає сенс у тому, що відбувається.

– Чи можна назвати це покоління романтиками? Один мій знайомий, котрого можна віднести до досліджуваного тобою покоління, говорив, що принаймні народжених наприкінці 70-х можна вважати такими. Незалежність України застала їх підлітками, а майбутнє у них украли тодішні комсомольці.
Покоління 80-х вже не можна назвати романтиками. Тоді вже настільки пахло цією розрухою, – починаючи від Чорнобиля, «перестройки» Горбачова. Не було стабільності як такої. Не уявляю собі, як би це покоління могло соціалізуватися як романтики.
– Чи таким українським дітям, і тобі особисто таке непевне дитинство допомогло згодом у власній адаптації?
Особисто мені дуже допомогло, враховуючи що виростала я в такому райцентрі як Лозова. Досить рідко я говорю про одне своє враження, бо трохи навіть сором: Лозова це таке місто, яким можна усіх лякати. І якщо ти вже там виріс і соціалізувався, тобі вже нічого не страшно [під час Євро-2012 у Донецьку поширився продаж футболок дизайнера Діани Берг із підписом: «Now I fear nothing, I’ve been to Donetsk» («Тепер мені нічого не страшно, я побував у Донецьку»)]. Навіть їдучи до Львова, яким мене лякали що мене як «східнячку» там поб’ють, я вже думала: після Лозової не страшно.

Потужна громада
 – Як тебе прийняв Університет Альберти, наскільки відрізняється рівень освіти з тим, який ти вже мала справу?
Мушу визнати, що студентське життя у Львові мені більше імпонувало, – якщо оцінювати міжлюдські стосунки. У Канаді, особливо у Альберті, котра через свою нафту і землі є досить заможним регіоном, спершу вражає дороговизна (в тому числі оплата за навчання). Відповідно в Альберті до університету йдуть люди, котрі передусім можуть на це собі дозволити. Вони досить індивідуалістичні, певним чином закриті. Крім того така ситуація підтримується через підтримку радше технічних наук, – інженерства, орієнтації на менеджмент, на бізнесовий прибуток. Гуманітарні науки у порівннні з цими напрямками менш потужні. Після української магістерки з культурології на культурології в Едмонтоні я спершу почувалася так, ніби мені вже немає чого вивчати.
Українців на університеті чимало. Здебільшого це місцеві, народжені в Канаді студенти, від батьків які вже народжені в Канаді. Вони представляють 3-4-5 покоління канадських українців. Під час мого навчання на 1-2 роках докторантури я займаляся навчанням української мови таких студентів (це передбачала моя стипендія). Українці підтримують і фінансують чимало програм, проукраїнських заходів; у моєму ж випадку це був Факультет сучасних мов і культурології, а сучасні мови включають і українську. Українська вивчається як іноземна і це досить популярно (не останнім чином через роль української громади). Місцеві молоді 17-18-річні українці українською володіють досить часто, але ця українська представляє радше галицький варіант мови, і трапляються такі слова, яких уже в Україні давно не вживає і не знає.
– Загалом – які відмінності ти би відзначила між українцями, народженими в Канаді (різних поколінь), та новоприбулими з України?
Дуже відрізняються… Насамперед тому, що майже ніхто з них або мало хто з них був в Україні. Їхнє уявлення про Україну – «вишивана», «гарна», «козаки», «вишнева», «калина», «хрущі над вишнями гудуть», Шевченко. І маю враження, що тому вони й не їдуть в Україну, бо не зацікавлені у руйнуванні цього образу. Українці з України, принаймні ті кого мені довелося зустрічати, науковці, студенти – їх характеризує те, що багато з них передусім прагне залишитися там будь-яким чином.
Якщо говорити про зовнішній вигляд, то молоді канадці українського походження практично не відрізняються від решти канадців. Мають однаково вибілені посмішки, стиль одягу. Поведінка, розмови про те, які вони мають права з 16-17 років. Розумію, що це дуже образливо звучатиме, але у них немає нічого спільного з Україною, якою вона є сьогодні. Тобто поза варениками-ковбасою-калиною-малиною-під-вікном не знають нічого. Взяти літературу. Не знають навіть перекладених англійською мовою українських письменників. Не цікавляться цим. Хіба що будеш про це довго товкти у школі. А в школі їм на жаль товчуть тільки Шевченка.
– Нещодавно почув висловлювання польських українців, що якщо є українська держава на світі, то це Канада. Це відчувається?
Це звісно відчувається. У Альберті дуже велика українська діаспора, і це відчувається як зовні, так і у внітрішній політиці провінції. Починаючи від якогось ландшафту і закінчуючи культурою. Альберта як і Україна консервативна, досить релігійна, патріотично орієнтована. Якщо в Канаді українці це десь п’ята меншина за походженням, то в Альберті – таке враження – перша [у провінції мешкає 2 941 тис. осіб, з яких 332 тис. українського походження]. Як приклад: в самому центрі Едмонтона стоїть пам’ятник, спонсорований українською громадою. Виглядає як певне колесо , на ньому підпис лише українською мовою: «Закатованим Москвою» [насправді підпис до пам’ятника «Розірване коло» англ. фр. укр. мовами: In memory of the millions who perished in the genocidal Famine inflicted upon Ukraine by the Soviet regime in Moscow 1932-33. Let us all stand guard against tyrany, violence and inhumanity]. Пам’ятник вражає.

На побутовому рівні: коли я була в Італії і говорила, що я з України, і мене у відповідь питали, чи я шукаю чоловіка, чи роботу? В Канаді ж на звістку, що я з України реагують так: О це ж так класно, ми знаємо де це, у нас тут є гурт, що співає українських пісень, ресторани де продають вареники… Канадці однозначно більше знайомі з Україною – нехай нерідко на поверховому рівні, але й це приємно. Ніхто не плутає її з Росією, що можемо спостерігати в інших країнах світу.
Вибір науковця
– Ти збираєшся повертатися, чи будеш скорше за все в Канаді розвиватися?
Я не проти повернутися. Але для мене дуже важливим є займатися тим, чим я хочу. Не проти займатися в Україні тим самим. Просто наразі немає такої можливості. Академічне життя в Україні це пародія. Я вже працювала молодшим науковим співробітником за 300 грн в місяць [біля 40$]. Себто якщо вдаватиметься продовжити наукове життя в Канаді я його продовжуватиму; коли б в Україні змінилася ситуація, радо повернуся.
В Україні я опублікувала дві статті, але вони не мали жодного розголосу, оскільки наукові збірники, сертифіковані ВАК (Вища Акредитаційна Комісія) видаються самі для себе, вони мертві від самого початку [виняток становить часопис гуманітарної критики «Україна модерна», що орієнтується на західні стандарти; його головним редактором є п. Юлія Кисла, що також є стипендисткою Університету Альберти]. Якщо хочеш робити кар’єру справжнього науковця, то мусиш друкуватися й іншими мовами. В Україні ніхто цього не читає, і мені самій нецікаво.

[ 1] Розірване кільце життя яке нагадує, що цикл людського життя може бути штучно, насильно
розірваним. Зморені руки спротивляються, хапаються за життя і просять кінця
нелюдським умовам бутт.

 

Текст:   Роман Кабачій, Київ for UC Family Magazine

Photo: http://www.maidan.org.ua/holodomor/pamjatnyky/pamjatnyky.html

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 04 Jul, 2017
1 липня Канада святкувалa своє 150-річчя.
Canada 150 Mosaic i TO Canada with Love - це проекти до 150 -річчя Канади.
Зайнялo два роки, щоб розробити та виставити понад 80 000 картин та 150 окремих фресок по всій країні. Проект Canada 150 Mosaic сформує одну гігантську фреску мозаїку довжиною 365 метрів (це чотири футбольні поля!). TO Canada with Love (До Канади з любов’ю) - це програма заходів, що проводиться по всій
Канадi.
By UC Family Magazine 30 Jun, 2017
КНИГИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
"То є Львів"
Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі (Віталій Радчук)

Книги таких сучасник авторів як Василь Шкляр, Люко Дашвар, Любко Дереш та багатьох інших, а також всесвітньовідомі класичні твори Віктора Гюго, Еріха Марії Ремарка, Оноре де Бальзака та ще чимало інших авторів, книгами яких ви захоплюєтесь, ви зможете знайти і завантажити на цих сайтах:

http://e-bookua.org.ua/
http://javalibre.com.ua/
http://chtyvo.org.ua/
КНИГИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Захоплюєтесь поезією Олександра Пушкіна, вкотре хочеться перечитати «Майстра та Маргариту» чи Вам просто хочеться читати класику, наукову літературу, книги з мистецтва, історії, психології в перекладі на російську мову, тоді завантажуйте їх тут:

http://booksshare.net/
http://www.big-library.info/
http://www.many-books.org/
КНИГИ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Ні ви, ні я не розмовляю англійською, але є деякі речі, які можна сказати тільки англійською мовою (Аравінд Адіга)

Англійська мова є однією з найбільш розповсюджених мов у світі, державною мовою багатьох держав та мовою міжнародного спілкування. Її знання значно допомагає Вам як у повсякденному житті, так і, скажімо, коли Ви подорожуєте чи проходите співбесіду при працевлаштуванні. Тому не забувайте поповнювати свій словниковий запас:

http://www.digilibraries.com/
http://www.bookyards.com/en/welcome
http://www.homeenglish.ru/Books.htm
КНИГИ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ

Польська мова має правопис в сто разів легший, ніж в інших мовах світу! Навіть граматика не така вже й складна. (Jan Miodek)

Польська мова хоч і дуже схожа на нашу рідну – українську, та все ж має слова, які зовсім вже не співзвучні із знайомими нам відповідниками. Як на мене, польська мова є цікавою та приємною для слуху, переконайтесь:

http://wolnelektury.pl/
http://wydaje.pl/c/darmowe-ebooki
http://www.chmuraczytania.pl/
КНИГИ ФРАНЦУЗЬКОЮ МОВОЮ

Скажи, що кохаєш мене і скажи це французькою. (Jarod Kintz)

Французька – мова кохання. З чим асоціюється ця мова у вас: з французьким поцілунком, смачними круасанами, Парижем та Ейфелевою вежею, променадами над Сеною? Відчуйте милозвучність та всю красу французької, читаючи книги за чашечкою кави з круасанами, закутавшись у плед:

http://beq.ebooksgratuits.com/
http://bibliotheque-russe-et-slave.com/
http://www.ebooksgratuits.com/

By UC Family Magazine 22 Jun, 2017
 Ukrainian culture, music, artisans, food, entertainment 
More Posts
Share by: