Де “Лючка” круто в’ється

  • By UC Family Magazine
  • 04 Aug, 2011

Люча – одне з найбільших і наймальовничіших сіл Гуцульщини, яке знаходиться в Косівському районі Івано-Франківської області. Має гарне і вигідне розташування серед Карпатських гір на північно-східному вигіні карпатської дуги, за 21 км. від районного центру м.Косова.

Територія розселення простяглася вздовж бурхливлої річки “Лючка” та її правих приток “Рушорки” й “Акри”. З висоти пташиного польоту нагадує обриси латинської літери “V”.

Люча займає територію 46,01 кв. км. і населяє її понад 1620 мешканців. По величині площі посідає четверте місце серед 46 населених пунктів Косівського району, поступаючись лише селам Космач, Яворів та Шешори. Щодо населення, то посідає 25-те місце в районі.

Приблизно 80 % території села     гориста місцевість, покрита буковими та смерековими лісами. Є три водоспади і багато бурхливих потічків. Основні сільсько – господарські культури, які тут вирощують: картопля, кукурудза, жито, капуста, буряк, огірки, морква, квасоля, цибуля, зрідка помідори та інші. У садах – яблуні, груші, сливи, черешні, вишні, волоські горіхи. У лісах зустрічаємо багату фауну: зайці, їжаки, лисиці, дикі кози, олені, білки, дикі свині, борсуки, рідко вовки та ведмеді. Із птахів – сойки, сови, круки, яструби, чорні дрозди, горлиці, ластівки, шпаки, лелеки.

Існує кілька версій   походження назви   села Люча. Перша версія. Назва походить від племені лютиків – полабських слов’ян, які емігрували у наше село з-понад Лаби     узбережжя Балтійського моря. Другий переказ свідчить про те, що колись на Волині жило плем’я дулібів, яке поділялось на три гілки: буман, волинян і лучан (лючів чи лучичів). Перші вістки про лючів подає Констянтин Багрянородний. Він говорить, що печеніги нападали аж на територію лючів. Наші історики твердять, що лючі жили на околиці м.Луцька, яке в давнину звалося Лучеськ або Лючеськ. Їх прихід в наше село ймовірно відбувся внаслідок втечі від ворогів. Третя версія. Німецькі хроністи називають полабські племена  Lutschе (люче). З цими племенами вони вели вперту боротьбу. Лючі мусіли підкоритися. Четверта версія говорить про те, що під час війни німецького короля Генріха з папою Григорієм багато лючів утекло на південний схід, до Русів, мова яких була їм зрозумілою. Оскільки Волинь була вже тоді густозаселена, наші князі поселили їх там, де було мало населення     на Гуцульщині і Поліссі. Так виникли села: Люча, Лючки, Ключів.

П’ята версія. Львівський учений Василь Кобилюх вважає, що ця назва має санскритське походження від слова lukano (лючано), яке означає “світлий”, “ясний”.

Перша письмова згадка про Лючу датована 1412 роком в архівному документі (Центральний державний історичний архів у Львові) під назвою “Akta grodzkie”, але знайдені археологами кам’яна сокира, ніж, ядро свідчать про те, що люди поселилися тут набагато раніше. Історичні джерела подають, що найперше селом володів галицький староста Станіслав Влодко. Приблизно у 1623 році в Лючі побудовано перший в Косівському районі замок, який у 1648 році здобув ватаг Юра з повсталими селянами. А зруйнували повністю його татари під час нападу в 1676 р. Місце, на якому стояв цей замок, досі має назву “Замчище”. Є версія про існування ще одного замку в східній частині села. На цьому місці до 1947 року стояв панський палац Яблоновських.

Перша школа   в Лючі датується 1805 роком, а в 1852 р. вона отримала офіційний статус. Першим учителем був дяк Іван Слюсарчук. Тоді ж виникли патріотичні товариства “Просвіта”, “Січ” “Луг” та інші.

У боротьбі за незалежність України

Уродженці і мешканці Лючі брали активну участь у повстанні під проводом Б.Хмельницького. Люча тоді також перебувала під гнітом Польщі, тому це повстання було приводом вигнати поляків. В Західній Україні керував повстанням полковник Семен Височан, а на Гуцульщині – ватажок опришків Юра Бойчук. Вони об’єднали свої сили і разом виступили проти польського гніту.

Пізніше бували в Лючі опришки під проводом О.Довбуша. Підтверженням цього є скали і печери на горі, яка називається “Камінь Довбуша”.

Після вибуху І світової війни і організації військового формування Українських Січових Стрільців, до нього добровільно вступили лючанські вояки.

Ставок під горою “Пугачівка”

Друга польська окупація Галичини з 1919 по 1939 роки принесла для Лючі багато лиха. Поляки скрізь переслідували українців, всяким способом ополячували їх. Але на противагу цьому в Лючі утворилися патріотичні організації “Сокіл”, “Луг”, “Українське юнацтво”, “Пласт”. У 1941 р. до Лючі увійшли союзники німців     угорці, а за ними     воїни Вермахту.

З новим приходом в 1944 році до Лючі московських окупантів село зазнало страшних репресій від комуністичного режиму. Понад 106 осіб було заарештовано, а 34 засуджено до різних термінів ув’язнення, 72 особи депортовано до Сибіру. Виходець з Лючі Микола Малженський, який добровільно зголосився до дивізії Галичина, у бою під Бродами потрапив у полон і отримав 25 років ув’язнення у совєтських концтаборах.

На німецько-радянському фронті загинули три лючани, а 37 було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Також у цей час в селі підпільно діяли партизанські загони УПА. У бою, в оточені большевиками, в 1950 році героїчно загинули станичний Михайло Лисишин та стрілець Петро Полюк. В іншому бою, в 1945 р., на межі Лючі і сусіднього села Космач, сотня під проводом сотенного Миколи Симчича (Кривоноса) знищила большевицьку дивізію, чим завдала страшної ганьби східним окупантам.

 Мисливське господарство “Палетський ліс”

Люча в період СРСР

Великого занепаду зазнала Люча в період правління СРСР, особливо колгоспу. Розвиток села за цей час практично був припинений. Якщо, наприклад, в навколишніх селах час від часу з’являлися новобудови, відкривались магазини, ресторани, то Лючу завжди обминали. Причиною цього регресу було те, що з приходом большевиків у наш край, в багатьох селах ліквідували сільське адміністративне керівництво, об’єднавши двоє – троє сіл під одним керівництвом. Люча не стала винятком і керівництво нашим селом на деякий час перейшло під юрисдикцію села Середній Березів, яке навіть не межує з Лючею, а згодом управління нашим селом перейняло сусіднє село Нижний Березів, яке за територією і населенням втричі менше за Лючу. Тому наше село залишили без господаря і воно стало наймитом у сусідів, які дбали про розвиток свого села, а наше залишили напризволяще. Так тривало аж до 1990 року.

Майно, яке мала Люча, було нажито ще за Польщі зусиллям сільської громади. В 1930-х роках в центрі села було побудовано пристойний сільський клуб і школу. Церкву побудували, а згодом розширили ще в період першої польської окупації. В совєтські часи село обслуговували три магазини, які зайняли приміщення конфіскованих в людей хат, яких виселили і вивезли на Сибір. Ззовні ці магазини мали вигляд сараю. Щоб не лукавити, мушу сказати, що в 1968 році в селі збудовано великий цегляний будинок поліклініки (медичний пункт), але за кошти лючанського емігранта в Канаді Степана Стефанка. Кошти, виділені державою на потреби нашого села, безслідно зникали. Натомість розвивався сусідній втричі менший Н.Березів. А ще стався колись випадок коли наші сусіди зазіхнули на майно Лючі. Вони вирішили зняти з сільського клубу високоякісну черепицю, а натомість покрити дах звичайним шифером. Та не допустила до цього сільська громада. Але, на жаль, відстояти все своє майно не вдалося: сусіди відібрали частину території нашого села, яку повернути назад до Лючі вдалося декілька років тому.

Не дбав про розвиток нашого села колгосп ім. Я. Галина, до якого територіально належала Люча. За весь період визискування села колгосп спромігся побудувати звіроферму, яка приносила більше користі колгоспові ніж селу. Користуючись сільськими угіддями, переважно відібраними в людей, а також лісами, правління колгоспу не подбало про ремонт сільських доріг, які вщент розбила колгоспна техніка.

Лючанська церква

Переважна більшість мешканців Лючі – греко-католицького віросповідання. В 1650 році громада села Люча отримала дозвіл на будівництво своєї церкви. Правда,отримати цей дозвіл було великою проблемою, адже це було два роки після закінчення повстання проти польської шляхти. Польські пани пригадали повсталим селянам все і спочатку відмовили. Але завдяки мудрій лючанській дівчині Оленці, прислужниці панського двору, вдалося вговорити пана і він дав дозвіл на будівництво церкви, підписавши листа. Але умовою було те, що будівництво розпочнеться тільки через 25 років після надання дозволу. Пан гадав, що селяни загублять листа і все пропаде, але вони зробили дубову скриню, куди заховали дозвіл і кидали добровільні пожертви на церкву. Через 25 років ті ж самі селяни прийшли до панського двору і вручили листа – дозвіл. Пан був дуже здивований, що зберігся дозвіл, але будувати церкву дозволив тільки за річкою під лісом, а не в центрі села. Пан Казимир думав, що церкву будуватимуть наступних 25 років. Але він не знав, що гроші були вже зібрані і церкву збудували протягом року.

Пройшло 200 років. Влада помінялася, Польща впала, населення Лючі збільшилося і в 1844 році розпочали будівництво другої церкви в центрі села. Землю під будівництво надав дяк Іван Слюсарчук. В 1846 році на свято Вознесіння Христового освятили нову церкву. При церкві діяли чоловічі і жіночі церковні братства та інші організації. Населення знову збільшувалося і в 1933 – 34 роках церкву розширили. Покращили архітектурний стиль, а маляр Петро Лучко зробив прекрасний розпис всередині. Біля церкви знаходиться мурована дзвіниця з трьома дзвонами. Найбільший дзвін ім. св. Андрія, вважається чудотворним, бо коли град чи гроза загрожує селу, то його дзвін відганяє цю загрозу.

Лючанська церква, котра була побудована на міцній вірі селян і любові до Бога, пережила багато воєн і обстрілів. Якщо в сусідніх селах було повністю зруйновано кілька церков, то в Лючі вона уціліла. Зате з приходом радянської влади була ліквідована греко -католицька парафія, а натомість насильно запроваджена московська православна. Але її віддані перейшли у підпілля і таємно молилися по хатах. Сама церква кілька років була насильно зачиненою. В сільській школі влада проповідувала антинаціональне, атеїстичне виховання дітей. Введено було примусове вивчення російської мови. Для виконання цих завдань зі східної України відправили загін вірних тій системі вчителів.

Наприкінці 1989 року в лючанській церкві відновили греко-католицьку парафію. Велику справу на духовній ниві зробив молодий парох церкви о.Богдан Помф’юк. В останні роки існування СРСР о.Богдан, будучи тоді ще школярем, належав греко-католицького підпілля. У 1996 р. закінчив духовну семінарію і став парохом сільської церкви на 6 років. В 1997 році о.Богдан запрошує в село місіонера із Святовведенського монастиря, що біля Тернополя, Йосифа Планчака з декількома монахами. Його місія стала великою врочистістю для нашого села. Майже всі мешканці Лючі приходили до церкви на Божу науку, отримали велике духовне зцілення. А мальовничість нашого села наскільки зачарувала монахів, що з того часу вони приїжджають в Лючу на відбуття “пустині”. Щоби залишити дорогоцінну пам’ятку про проведення Місії, в селі при церкві відновлено два гуртки: “Маріїнську дружину” (для дітей) і “Апостольство молитви”. Приваблює наше село і монахів-місіонерів з Івано-Франківська, серед яких є місіонери з далекої Аргентини. Щоліта вони приїжджають в Лючу, де організовують літній табір для дітей і студентів з Івано-Франківська, Львова, Києва, які також вивчають церковні пісні і відвідують богослужіння. Протягом останніх 20-ти років у селі відновлено придорожні каплиці і хрести, які були зруйновані в радянські часи. Побудовано також і нові.

Відродження Лючі

Відродження села почалося в 1991 році одночасно з народженням Української держави. У боротьбі за незалежність України велику роль відіграв лючанський осередок Народного руху України (НРУ), який очолював Юрій Ткачук. Рух здійснив багато патріотичних акцій. Зокрема відбудував знищену в 1945 році символічну могилу борцям за волю України, взяв участь у розкопках останків замучених НКВДистами українських патріотів на території Яблунівського гарнізону, відновив греко-католицьку церкву в селі, брав участь у ланцюзі з Івано-Франківська до Києва. Відновлено пам’ятний кам’яний знак – хрест, установлений у 1948 році на честь скасування панщини в Галичині.

У 2000 році у верхів’ї річки Медвежа за проектом архітектора М.Рибчанського встановлений пам’ятний знак на місці загибелі вояків УПА Михайла Лисишина і Петра Полюка. Інший пам’ятний знак знаходиться на присілку Рушір на місці уславленої битви вояків УПА з большевиками 15 січня 1945 року. Ще один пам’ятний знак встановлений на присілку Мочіра, на місці загибелі славного воїна УПА М.Цариняка (Дона).

Разом з національним відродженням почало відроджуватись і розвиватись господарство села. Тоді Люча отримала законне право обрати власне керівництво. Першим головою (війтом) Лючі, в незалежній Україні, був обраний Микола Хім’як. На його плечі випав тяжкий тягар керування селом, позаяк все треба було починати з нуля. Найважче було з розподілом земельних паїв, бо кожен господар мав свої претензії. З цього приводу розпочалися міжсімейні конфлікти. В 1990 році зусиллями сільської громади і старанням війта Хім’яка побудовано будинок, у якому нині розташовано виконком сільської ради, пошту і телефонну станцію.

Продовжували робити добрі справи для свого наступні його керівники. Село повністю газифікували, встановили телефонну станцію і провели усім бажаючим стаціонарний телефон. Тоді ж Лючі було надано статус гірського села. У 1999 році сесія сільської ради прийняла герб села Лючі.

До послуг мешканців Лючі і її гостей Народний дім, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, туристична база “Смерічка”, крамниці “Замок”, “У Василюка”, кафе-бар “Золотий корінь” і торгово-виробничий комплекс “На Медвежі”. Активно розвивається зелений туризм.

Цінний подарунок у 2008 р. жителям села Люча зробили його уродженці, а нині мешканці Львова, член Національної спілки архітекторів України, доцент Львівської академії дизайну Михайло Рибчанський та доцент Львівського аграрного університету Андрій Лисишин. Вони видали історико-краєзнавчий нарис “Люча”. Автори майже 4 роки збирали матеріали, безліч разів приїжджали в село, вишукуючи потрібні матеріали. Видання має 208 сторінок з твердою кольоровою обкладинкою. Історію села подано від найдавніших часів до 2003 року.

Складається книжка з трьох частин. У першій частині розповідається про географічне розташування села, пам’ятки історії, архітектури і природи: про історію церкви, освіти, про господарку і ремесла. У другій частині книжки “У боротьбі за незалежність України” висвітлюються події національно-визвольного руху з 1900 по 1991 р. Третя частина книжки “Армія безсмертних” подає поіменні біографічні відомості про лючанців-учасників національно-визвольного руху-членів ОУН-УПА, політв’язнів і репресованих. Книжка багатоілюстрована кольоровими і чорно-білими фотографіями, малюнками, мапами, копіями історичних документів із архівів. Варто також згадати і про те, що за цей рік до виходу друком книжки “Люча” один із її авторів Михайло Рибчанський підготував і видав кольоровий одноіменний буклет, в якому поміщено стислу інформацію про Лючу з підібраними фотознимками. У плані-універсальний кольоровий фотоальбом і велика мапа села.

Ремісництво.   Мистецтво.

З давніх часів Люча славилася ремісниками. Найбільше було розвинене ковальство, столярство, кравецтво, ливарництво, бондарство, стельмахування, килимарництво. Найбільше процвітало ливарництво. Це досить цікавий вид ремісництва, майже повністю відсутній у навколишніх селах. Сировиною був алюміній, з якого виливали різноманітний посуд, хрести на могили і навіть мистецькі вироби. Ливарна майстерня мусіла знаходитися біля протічної води (річка або потічок), яка була потрібна для загартування виробів. Форми для виробу робили з піску. Алюмінієвий посуд користувався великим попитом. Його везли на базар найближчих міст. Ливарі були багатими людьми, але радянська влада їх переслідувала і навіть були випадки, що садили до в’язниці. Два роки тому помер останній лючанський ливарник Микола Клим’юк. Досі залишається загадкою, звідки ливарництво прийшло до Лючі. Ця тема потребує дослідження.

У селі були три водяні млини, які обслуговували Лючу і сусідні села. Перший млин належав родині Гілярія Мельника. Другий – єврею Майоркові, а про власника третього невідомо.   Тривалий час діяла кооператива “Будучність” та молочарня.

Славиться Люча і мистецтвом: вишивальницями, писанкарями, різьбярами, художниками. У писанкарстві найпомітніше місце займають Любов Рибчанська, Параска Клим’юк, Ольга Кецелюк і Ольга Слюсарчук.

Видатні люди села.

Одним з найвидатніших громадським і культурним діячем нашого села був   Степан Миколин. В 1914 р. він пішов добровольцем до Українських січових стрільців і брав участь у поході з’єднаних українських армій на Київ. У боротьбі з большевиками потрапив у полон і опинився на Сибіру, звідки в 1923 р. повернувся додому. Два роки був у підпіллі, а потім переїхав до Словаччини, де 12 років працював учителем в Медвежах на Пряшівщині. З 1937 р. учителював у Тячеві. В 1938 р. вступив в ряди Карпатської Січі. Там він організував відділи Карпатської Січі, а Головна команда в Хусті іменувала його окружним комендантом Карпатської Січі на Тячівщині. В 1941 році повернувся на рідну землю, а в 1943 році виїхав до Німеччини, де працював учителем в українській гімназії. В 1948 р. переїхав до Канади, де організував Рідну школу і став активним членом Пласту, Братства карпатських січовиків, НТШ і педагогів. ВЦього ж року був підвищений екзильним урядом УНР до ступеня підполковника. Написав дисертацію Гуцульщина в творах українських письменників, яка була опублікована на сторінках “Нового шляху”. По захисті дисертації він мав осягнути докторат, але завадила смерть. Помер в 1958 році в Гамільтоні, де був головою місцевого відділу Української стрілецької громади.

Юліян Геник-Березовський   (1906-1952). Народився в учительській родині. Закінчив Коломийську гімназію і Краківський університет. Його викладачем у Кракові був Богдан Лепкий. Паралельно вчився в драматичній школі при театрі ім. Ю.Словацького. Після студій працював лектором української мови в тому ж університеті. Досліджував галицькі діалекти. Був добрим декламатором, часто влаштовував вечори поезії, на яких декламував вірші українських поетів. Був активним в громадських справах. У 1947 р. виїхав до Канади. Деякий час працював викладачем в Торонтському університеті (слов’янські мови). Помер на 46 році життя.

Aвтор: Юрiй Атаманюк

Фото автора

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 04 Jul, 2017
1 липня Канада святкувалa своє 150-річчя.
Canada 150 Mosaic i TO Canada with Love - це проекти до 150 -річчя Канади.
Зайнялo два роки, щоб розробити та виставити понад 80 000 картин та 150 окремих фресок по всій країні. Проект Canada 150 Mosaic сформує одну гігантську фреску мозаїку довжиною 365 метрів (це чотири футбольні поля!). TO Canada with Love (До Канади з любов’ю) - це програма заходів, що проводиться по всій
Канадi.
By UC Family Magazine 30 Jun, 2017
КНИГИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
"То є Львів"
Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі (Віталій Радчук)

Книги таких сучасник авторів як Василь Шкляр, Люко Дашвар, Любко Дереш та багатьох інших, а також всесвітньовідомі класичні твори Віктора Гюго, Еріха Марії Ремарка, Оноре де Бальзака та ще чимало інших авторів, книгами яких ви захоплюєтесь, ви зможете знайти і завантажити на цих сайтах:

http://e-bookua.org.ua/
http://javalibre.com.ua/
http://chtyvo.org.ua/
КНИГИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Захоплюєтесь поезією Олександра Пушкіна, вкотре хочеться перечитати «Майстра та Маргариту» чи Вам просто хочеться читати класику, наукову літературу, книги з мистецтва, історії, психології в перекладі на російську мову, тоді завантажуйте їх тут:

http://booksshare.net/
http://www.big-library.info/
http://www.many-books.org/
КНИГИ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

Ні ви, ні я не розмовляю англійською, але є деякі речі, які можна сказати тільки англійською мовою (Аравінд Адіга)

Англійська мова є однією з найбільш розповсюджених мов у світі, державною мовою багатьох держав та мовою міжнародного спілкування. Її знання значно допомагає Вам як у повсякденному житті, так і, скажімо, коли Ви подорожуєте чи проходите співбесіду при працевлаштуванні. Тому не забувайте поповнювати свій словниковий запас:

http://www.digilibraries.com/
http://www.bookyards.com/en/welcome
http://www.homeenglish.ru/Books.htm
КНИГИ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ

Польська мова має правопис в сто разів легший, ніж в інших мовах світу! Навіть граматика не така вже й складна. (Jan Miodek)

Польська мова хоч і дуже схожа на нашу рідну – українську, та все ж має слова, які зовсім вже не співзвучні із знайомими нам відповідниками. Як на мене, польська мова є цікавою та приємною для слуху, переконайтесь:

http://wolnelektury.pl/
http://wydaje.pl/c/darmowe-ebooki
http://www.chmuraczytania.pl/
КНИГИ ФРАНЦУЗЬКОЮ МОВОЮ

Скажи, що кохаєш мене і скажи це французькою. (Jarod Kintz)

Французька – мова кохання. З чим асоціюється ця мова у вас: з французьким поцілунком, смачними круасанами, Парижем та Ейфелевою вежею, променадами над Сеною? Відчуйте милозвучність та всю красу французької, читаючи книги за чашечкою кави з круасанами, закутавшись у плед:

http://beq.ebooksgratuits.com/
http://bibliotheque-russe-et-slave.com/
http://www.ebooksgratuits.com/

By UC Family Magazine 22 Jun, 2017
 Ukrainian culture, music, artisans, food, entertainment 
More Posts
Share by: