Мріяв стати слюсарем, а став казкарем

  • By UC Family Magazine
  • 15 Jul, 2011

Нещодавно канадські українці мали можливість насолоджуватися казками, адже до Канади на гастролі, уже вдруге, завітав відомий казкар з України Олександр Власюк, котрий більш відомий як Сашко Лірник. Кореспондент Юрій Атаманюк поспілкувався з Сашком Лірником після його повернення на Батьківщину.

Довідка: Олександр Власюк народився 24 січня 1963 року в Умані. За фахом — інженер-кораблебудівник. 15 років прожив у північноросійському місті Мурманську, куди був направлений на роботу. Був активним учасником створення українського земляцтва в цьому краї. В 1995 році повернувся в Україну. В 1999 – 2000 рр. — автор і ведучий телепередачі “Казки лірника Сашка”. Сашко Лірник – автор повнометражного мультфільму “Про чотири роги і козацький рід”, котрий було визнано найкращим мультиплікаційним сценарієм за весь час незалежності України. Популярним є його сценарій “Ніч перед Різдвом”. Був членом журі фестивалю авторської пісні “Срібна підкова”, постійний учасник фестивалів “Країна Мрій”, “Шешори”, “День Незалежності з Махном”. В 2003 році диск “Казки лірника Сашка для дорослих і дітей” був визнаний кращим альбомом України. В 2010 році отримав приз глядацьких симпатій і став лауреатом кінофестивалю “Відкрита Ніч” за кращий сценарій (мультсеріал “Моя країна-Україна”, який сам і озвучував). З 2010 року — автор і ведучий програми для дітей “Світанок” на каналі ІСТВ. Написав і поставив три “Зіркові вертепи” 2008, 2009, 2010 років на фестивалі “Карпатія”. Записував пісні з гуртами “Рутенія”, “Чур”, “Вій”, “Кому Вниз”, знявся у кліпі гурту “Тінь Сонця”. Зараз знімає художній фільм за мотивами своєї казки “Про вдову Ганну Шулячку,Чорного козака і страшне закляття”, в якому грає одну із ролей. Ведучий фестивалю “Українське Різдво” в Оперному театрі м. Києва. Автор уже кількох аудіокниг: “Казки лірника Сашка”, “Дорослим і дітям”, “Химерні оповіді”, “Казки для старшеньких”. Нещодавно Олександр отримав звання “Заслужений артист України”.

 — Пане Сашко, коли Ви по-справжньому зрозуміли, що станете казкарем?

— Я вже 25 років у казці і тому можу вважати себе казкарем-професіоналом. Мені стало прикро, коли побачив, що на Україні немає казкарів, хоча у всьому світі вони є. Німці, наприклад, на вихідні виїжджають в парки, розкладають намети, в яких живуть кілька днів. Серед них ходять казкарі, забезпечені й шановні всіма люди, які щороку збираються на з’їзд казкарів. Навіть в африканських племенах є казкарі, яких поважають більше за президентів і чиновників. До того, як я випустив свій перший диск, я думав що все це крім мене мало кому потрібно. Проте, коли він розійшовся миттєво, я побачив, що люди хочуть мене слухати. Тоді й зрозумів.

— Знаємо, що казки для дітей, але Ви їх розповідаєте і для дорослих. Як Вам це вдається?

— В кожному дорослому сидить дитина. Раніше я теж думав, що казки цікаві тільки дітям, але потім зі здивуванням помітив, що на мої виступи збирається все більше і більше дорослих. Вони просто ховають все це десь далеко, адже їм заважають щоденні клопоти. Проте, коли це в них під час виступу розбудити, то в очах з’являється блиск і радість. Казки в людях зачіпають якісь особливі струни, нагадують про дитинство. Всі, коли були маленькі, чули казки про Котигорошка, Колобка, Котика і півника. Якщо цього немає, що ж тоді з людини виросте?

— Звідки приходять до Вас казки?

— Моя казка — це результат якогось душевного переживання, яке крутиться, а потім якийсь час це викристалізовується. Лювлю казки тоді, коли на грані реальності: сон, а потім прокидаєшся. Прокинувся і в мене вже одна половинка у сні, а друга в реальності. Я там ловлю ті думки і приношу їх сюди. Ось уві сні я почав складати вірш про Григорія Сковороду, зі сну схопився, поки не забув – комп’ютер ввімкнув і надрукував. Нехай воно не закінчене, але вже база є. Вдень би я дудки таке придумав. Буває і таке, що почую якусь цікаву історію, або цікаву назву чи прізвище і звідси з’являється ідея казки. Був такий випадок, коли я виступав на Хортиці, розповідав небилицю про Іллю Муромця і якось поступово вона перейшла в політичну площину. У цій небелиці у мене з’явилися Віктор Андрійович, Віктор Федорович, Верховна Рада і таке інше. Тобто народилась політична казка, хоча взагалі політичних тем у своїх розповідях уникаю. Так що все це експромт. А сісти і цілеспрямовано написати казку на задану тему — це дуже важко. Треба щоб воно, скажімо, так на душу лягло. Потім, перед записом казки на диск, треба її ще й “відшліфувати”, музику підходящу підібрати. Коли я працюю над казкою, то ще не знаю, чим вона закінчиться. Навіть коли розповідаю казку вона може вже по ходу змінитися. Буває що і глядачі в цьому допомагають і з’являється зовсім інший фінал.

— Що стало передвісником Вашого казкового таланту?
— Ще в садочку, де я був своєрідною “поетичною зіркою”! Досі пам’ятаю першу віршовану казку про оленя, якого не можуть вполювати, бо він біжить швидше за стрілу…

— Як Ви готуєтесь до виступу?

— Мої виступи — це завжди експромт. Розповідь ведеться з голови. Звісно, якась підготовка є, потрошки записую ідеї, зафіксовую якийсь основний варіант твору. Але коли казка готова, не дотримуюсь тексту. Буває, протягом оповіді все по ходу міняється. Пригадую, вперше записуючи диск, читав по-писаному: вийшло штучно. Відтоді надиктовую просто з голови. Головний секрет — не бути прив’язаним до тексту. Звісно, за 25 років виступів уже знаєш, що сказати, це вже як той досвідчений борець: може й самим поглядом противника повалити. Є часом і якісь заготовки, але 90 відсотків — жива знахідка.

— Ви самі пишете казки. Чи можна вважати Вас письменником?

— Мабуть, ні. Для мого жанру це не підходить. Мій жанр — химерна казка. Те, що потім це можна записати – це добре. Але все одно воно краще звучить, коли розповідати.

— Яка казка є Вашою улюбленою ще з дитинства?

— Є дві казки, які мені шалено подобаються до цих пір, — “Яйце-райце” і “Котигорошок”. Це казки, які я страшенно люблю, там є все, що треба українцю: фантастика, надзвичайні пригоди і поетичність.

—  А хто ваш улюблений казкар?

—  Олександр Ільченко і його химерний роман з народних вуст “Козацькому роду нема переводу або ж Козак Мамай та чужа молодиця”. Дуже хочеться щось подібне до цього творити, своє, звичайно, але таке, щоб у пам’яті залишалось.

—  Які казки розповідаєте своїм дітям?

—  Усе те, що глядачам розповідаю. Спочатку перевіряю на своїх дітях, а потім на інших… Пам’ятаю, коли ми в Мурманську жили, спеціально, щоби діти мову не забули, приходив у дитячий садок їх забирати, а по дорозі йдемо, пісні співаємо, одягаємося — казки розказую, часто російські діти довкола стоять і слухають…

—  Ви часто відвідуєте різноманітні фестивалі, що для вас вони означають?

— Це вже спосіб життя. Там я почуваюся на своєму місці, мені дуже приємно бачити людей зі свого оточення. На кожен фестиваль готую якісь новинки. Цілий рік працюю, для того, щоб привезти нові казки, вистави, сцени, різноманітні “приколи”… Дуже шкода, коли артисти їздять з одним і тим самим номером, а мені й самому набридає, я людина непосидюча, весь час новинок хочу.

— Сьогодні Ви не лише казкар, а й сценарист, музикант і телеведучий. Чим займаєтеся зараз?

— Буває корпоратив якийсь, буває весілля – і це добре. Тішуся тим, що я людям потрібний для хорошого. Мене кличуть не на похорон, не на бійку, а кличуть тоді, коли людям треба душу полікувати, порадіти з ними. Група “Тінь сонця” запросила знятися у себе в кліпі. І я знявся. Але це ж серйозний відеокліп, над яким, я казав, будуть сміятися, бо там Сашко Лірник є. Мій образ – бути веселим. Люблю дуже пожартувати, але за кожним моїм жартом стоїть дуже глибока справа.

—  Ким мріяли бути в дитинстві?

—  Мріяв працювати на заводі і точити деталі. В школі у нас була практика і мені дуже подобалося працювати на токарному варстаті, навіть доброякісні деталі робив та дорослу норму виконував. А потім була золота медаль у школі і мама каже мені: “Та ти що, який завод, вступай!”. І так пішло.

— Здається, у Вас є різдвяна програма. Пишете Вертепи?

— Це сімейне свято, і мені було дуже важко впровадити у своїй київській сім’ї так, щоб усе відповідало народним звичаям. Одне Різдво мені сподобалось в Карпатах. Завжди на Різдво, навіть у Києві, намагаємось іти колядувати. Я беру свого сина і ми по всьому висотному будинку, не минаючи жодної квартири, йдемо і колядуємо. До нас ще за місяць до свят підходять і просять, щоби ми обов’язково в їхню квартиру зайшли. З інших будинків теж делегації приходять. Для мого сина це серйозна справа, він наколядує цілу торбу і тішиться. Ці свята ми використовуємо для того, щоби відродити нашу народну традицію. Тішить, що принаймні з моєї пам’яті вона вже відродилася.

Так, я пишу вертепи. Перший зірковий вертеп ми привезли до Івано-Франківська і тепер до мене щороку приходить Богдан Бенюк і каже: “Мені роль Жида”, він усе життя мріяв цю роль зіграти, а у нього в театрі її немає.

— Ви вмієте грати на дримбі, варгані, “жабі”, пугачі, бубоні, барабані, кобзі, бандурі, скрипці. Чому обрали саме ліру?

— Лірником став свідомо. Для підсилення ефекту спершу використовував гітару,але відчував, що це не те. Міркував, шукав, підбирав… Чомусь привабила якраз ліра: химерної форми рідкісний інструмент, якого в очі не бачив. Ще в кобзарів побутувало тверде переконання: береш новий інструмент — стаєш іншою людиною. Я змінився, як узяв до рук ліру. Хоч не вважаю себе професійним лірником і не прагну ним стати, проте ліра якнайточніше допомагає мені доносити моє слово до слухача.

— Знаю, що в селі Легедзине, неподалік від Умані, де активно проводяться розкопки трипільської культури, Ви знімаєте свій фільм “Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття”.

—Легедзине приваблює тим, що люди там живуть уже 6 тисяч років. Це  — як намолений храм. Де, в якому ще селі є балетна школа, власна кіностудія, власний музей під відкритим небом? Основне у фільмі вже зняли, але ще вдосконалюємо.

—  Чи знайомі з іншими казкарями?

—  Наразі знаю двох людей, які підходять під це поняття. Це один чоловік з Бойківщини, який збирає та розповідає легенди, а другий – хлопчина з Дніпропетровська, що пише дещо специфічні казки і намагається їх розказувати. Мені б дуже хотілося створити школу казкарства, аби передати мою справу в надійні руки і бажано – не в одні. Поки що одна моя учениця казкарює в Америці. А ще мрію про створення фестивалю казкарів.

– За вашими казками зараз знімають серію пластилінових мультфільмів “Моя країна – Україна”? Розкажіть про це.

– Це на основі моїх оповідей та легенд про різні міста України.

—Чи бракувало Вам в дитинстві казок?
— Казок в дитинстві мені не бракувало. Я на них виріс. Мої дід і батько завжди розповідали казки і я від них навчився бачити справжній фантастичний світ. У нас вдома була велика книжка “Українські народні казки” і мене вона дуже вражала, перед очима в мене таке уявлялось! Зараз діти – вони такі нещасні з тим телевізором. Те, що їм показали, те й запам’ятав. А твоя фантазія не розвивається. Коли дитина читає казки, вона сама уявляє і в тому світі живе.

— Чи використовуєте у своєму репертуарі казки інших народів?

— Так. Я читаю, вишукую щось цікаве, відмінності між ними. Щось цікаве для себе знаходжу. Я колись на телебаченні працював 3 роки, розказував щодня нову казку, не тільки свої, але й інші, але я їх обов’язково переробляв на свій лад.

– На кожні гастролі Ви привозите нові казки і смішні історії. Чим цього разу порадували канадських слухачів? Здається, була отавська історія про “Білу Льоху”.

– Так. Це булав правдива історія (трошки перероблена – я ж казкар) про те, як український хлопець виїхав до Канади, як він сам казав, “по свинській карті”. У нього булла довідка (папір) від сільського війта про те, що він має право продати свою “льоху білу до Бурштина”. То ця “довідка” і стала його канадським “пашпортом”. Як кажуть – всі анекдоти беруться з життя.

– Знаю, що ви були учасником ювілейного потягу. Як Ви почувалися в ньому і як Вас зустріли на вокзалі у Торонто?

– Зустріли в Торонто з великою пошаною і радістю. Добре підготувалися і надзвичайно було приємно бачити серед великого вокзалу, в оточенні всіх рас і націй, українців у вишиванках. Сам згадую як то було у нас в Мурманську. Так, ніби молодість вернулася.

В потязі мені було серед “своїх” спокійно. Я не люблю офіціозу і добре, що пан посол Ігор Осташ виявився простою і веселою людиною. З вікна потягу Канада нічим не відрізняється від України. Такі ж самі Петрові Батоги ростуть на станціях.

– У потязі везли скриньку, в яку збирали старі речі і подарунки. Ви щось поклали до скриньки?

– Так. Це була, як завжди, моя імпровізація. Поклав дзеркальце – люстерко, яке використовував у своїй казці “Про молодицю і патрет міської панночки”.

– Ви також брали участь у відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в Оттаві. Чи мали промову? Що найбільше вразило?

– Я мав багато “промов”, оскільки вів це свято. Вирішив провести його небуденно і не офіційно, і не сумно, і не пафосно. А як завжди – весело і сердечно. Це ж радісна подія! І мені це вдалося. Багато чого зміг розказати людям і сам втішився. Мені видали “офіційний” текст і наказали ні на слово від нього не відступати. Але я вирішив про нього забути і правильно зробив. Надіюсь, канадські українці оцінили, настільки душевніше стає концерт із цікавим ведучим.

А вразило, мабуть, те що багато людей приїхало здалеку. Добиралися хто як, але свято було велике і радісне…

– Знаю, що Ви уже не вперше в Канаді. Чи відчули різницю в українському громадському житті?

– Насправді про громадське життя мало що можу сказати. На цей раз дуже сподобалися виступи у школах і дитячих садочках. Діток було багато (в одній школі, наприклад, нарахував до 600 діток). Надзвичайно приємно було бачити, що дітки реагують на мої казки і оповіді так же радісно як і в Україні.

– Що б хотіли побажати канадським українцям?

– Збиратися не раз у рік на великі свята, а частіше і з дітками.

  Юрій Атаманюк

В інтерв’ю використано фотографії із сайту Олександра Власюка ( www.lirnyk-sashko.com ) за його особистою згодою.

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 25 Aug, 2017
24 серпня 2017 року, в День Незалежності України ФОМА та гурт Мандри презентували кліп на пісню " Гради Вогняні" в ім'я світлої пам'яті всіх загиблих Вояків нашої Батьківщини , що поклали душу і тіло за нашу рідну землю. За мирне небо над Україною .
Всі фото і відео цього кліпу , відзняті Олександром Глядєловим, Олесем Кромплітцом, Максимом Дондюком та Маркіяном Луцeйко протягом останніх трьох з половиною років цієї війни . Слова і музика - Сергій Фоменко.
Сергій Фоменко: "Ми також присвячуємо цей кліп і пісню світлій пам'яті загиблих в Ілловайську . Ми пам'ятаємо , ми дякуємо , ми сумуємо і схиляємо голови. Слава Героям України !"
By UC Family Magazine 23 Aug, 2017
23 серпня в Україні відзначають День державного прапора. І хоч це свято відносно нове (його почали святкувати з 2004 року), та історія українського прапора сягає сивої давнини.
Джерело  Телеканал новини «24»

Легенди про зародження

Як на українських землях з’явився символ з поєднанням синього та жовтого кольорів – достеменно невідомо. Деякі легенди говорять, що ці кольори з’явились завдяки трипільцям під час великого переселення народів.

Перша історична згадка датується 1256 роком – днем заснування Львова. Саме на гербі міста Лева поєднались ці символічні для країни кольори – жовтого лева на блакитному фоні.

Поєднання цих барв знаходимо і в добу козацтва, особливо у період XVIII століття. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами, образами православних святих або ж козаків.

Перша письмова згадка

Під час опису Грюнвальдської битви (між військами держави Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського та Руського, 1410 рік) автор розповідає, що львівське військо виступило під синьо-жовтими кольорами – це був синій прапор із золотим левом, що спирається на скелю.

Перша спроба утворити прямокутний прапор із жовтого та блакитного кольорів була зроблена Головною Руською радою (перша українська політична організація на Галичині, створена під час революції в Австрійській імперії для оборони прав українського населення). У 1848 році з ініціативи Ради на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор.

Прапор і політика

Перше офіційне визнання синьо-жовтого як прапора українського народу відбулась 22 березня 1918 року. Тоді Центральна Рада ухвалила Закон, затвердивши поєднання жовтого та блакитного кольорів як стяга Української Народної Республіки.

До речі, донині точаться дискусії про те, який прапор правильний: сучасний варіант із блакитним вгорі та жовтим внизу, чи навпаки – із жовтим зверху. Деякі історики переконують: саме останній варіант використовували у часи Української Народної Республіки. Насправді ж у часи УНР використовували обидва варіанти стягу.

Нині принести український прапор на футбольний матч стало нормою, однак у часи СРСР з’явитись з синьо-жовтим полотнищем було справжнім подвигом.

Історичний футбольний матч

Справді історична подія відбулась 27 липня 1976 року. У Монреалі на Олімпійських Іграх під час футбольного матчу між збірними Німецької Демократичної Республіки та СРСР (більшість команди збірної становили гравці київського "Динамо") українці вивісили плакат із надписом: "Свобода Україні!". А українець Данило Мигаль, який жив у Канаді, наважився вибігти із синьо-жовтим прапором просто на футбольне поле та ще й станцював гопака. Акція тривала 15 секунд, після чого поліція вивела його зі стадіону. Тоді чи не вперше весь світ побачив український прапор.

" target="_top">Цей момент можна побачити на 1:15:44

Найбільший прапор України має розмір 40х60 метрів, він повністю ідентичний до пропорцій стандартного: дві рівні смуги, а ширина і висота мають співвідношення 2:3. Стяг внесли до Книги рекордів України.

Цей велетень об’їхав майже усю країну. Його розгорнули у прифронтовому Маріуполі, коли місто звільнили від терористів.


By UC Family Magazine 04 Jul, 2017
1 липня Канада святкувалa своє 150-річчя.
Canada 150 Mosaic i TO Canada with Love - це проекти до 150 -річчя Канади.
Зайнялo два роки, щоб розробити та виставити понад 80 000 картин та 150 окремих фресок по всій країні. Проект Canada 150 Mosaic сформує одну гігантську фреску мозаїку довжиною 365 метрів (це чотири футбольні поля!). TO Canada with Love (До Канади з любов’ю) - це програма заходів, що проводиться по всій
Канадi.
More Posts
Share by: