ІВАСЮКОВА ПІСНЯ БУДЕ ЗАВЖДИ ПОМІЖ НАС

  • By UC Family Magazine
  • 04 Mar, 2011

4 березня цього року відомому композитору Володимиру Івасюку виповнилося б 62 роки. Але довелося прожити лише половину, тобто 30 років. Страшна рука тоталітарної системи знищила його, а разом з ним намагалася вбити українську пісню.   Він жив і творив, і це не сподобалося тій ситемі. Його знищили, бо він творив українську культуру: високоякісну, справжню. Це був яскравий спалах. Не могли терпіти його національному духові, щиро закладеному у піснях.   Це була велика втрата не лише для родини, але й всієї України.   Комуністична влада намагалася заплямувати чесне ім’я талановитого композитора і після його смерті, зтерти з людської пам’яті, але не вдалося і пісня Володимира Івасюка, навіть після десятирічної заборони, знову зазвуча на весь світ.

Навіть зараз, через 32 роки, відбувається багато спекуляцій навколо загадкової смерті Івасюка. Посилаючись на всі факти, які не змогла приховати прокуратура, відомо, що це було вбивство. Прикро, але деякі люди, які, може, крім “Червоної рути” більше не спроможні назвати твір Івасюка, схиляються до думки і переконання у його самогубстві. Вважають, що причиною самогубства стало завершення… “творчого ресурсу”. Можна б не звертати уваги на ці нісенітниці, але таке говорять навіть деякі учителі учням у школі. Мені особисто доводилося чути про “самогубство” Івасюка від цих людей, а коли “попросив” відповісти на деякі запитання, вони були розгублені, а відповіді так і не отримав. Якщо він повісився, то як могло тіло висіти на дереві три тижні без жодних ознак розкладання у травні? Чому на колінах були синці? Чому він напівсидів, напівстояв? Чому повністю була заборонена пісня Івасюка? І чи може покінчити життя самогубством життєрадісна, весела, усміхненна, працьовита людина, з новими задумами і бажанням творити? І таких “чому” є безліч. Зрештою, прокуратурою області не було доведено самогубство.   Щоб люди могли з іншої сторони поглянути на характер і творчість композитора, я вирішив поспілкуватися з близькими йому людьми, які йшли з Івасюком пліч-о-пліч, до самої смерті.

 

Першим, хто виводив Володю у життєву дорогу і написав велику статтю про його творчість, був редактор відділу художніх і пізнавальних передач Чернівецького телебачення Василь Селезінка.

              — Я написав першу статтю, котру опублікував під заголовком “Дивоквіти Володимира Івасюка” в газеті “Радянська Буковина”, а потім у київській “Молоді України”. Батько Володі пишався тим, що син ріс на тому самому подвір’ї, де колись у свого діда виростав композитор і письменник Сидір Воробкевич, про якого він (батько) написав і захистив кандидатську дисертацію, після якої перейшов на роботу в Чернівецьки університет. Ще школярем Володя організував у школі дівочий ансамбль “Буковинка”, який потім перейшов у Будинок культури. Коли батьки переїхали в Чернівці, Володя закінчив 10 класів, вступив у медінститут і в музучилище, але перед прийняттям клятви Гіппократа оголосили: “Абітурієнт Івасюк, вийдіть, ви не зараховані…” Чому? Бо під час випускного вечора випускники 10-го класу пішли в сквер зустрічати сонце. Там був бюст Леніна. Вони бавилися, хтось натягнув вождеві на голову кашкета, а коли знімали кашкета вождь не втримався і беркицнув з постамента на землю. Начальство вранці йде на роботу, а вождь на землі слухає, як джмелі гудуть. Це приховали, щоб не було ганьби на весь СРСР, а певно й кари, але біографію всім попсували. Володя пішов слюсарем на Легмаш, де організував хор. Через рік Володю таки прийняли. А коли зібрався переїжджати до Львова, то всяко старалися перешкодити, бо він був уже знаменитий. Він хотів закінчити медінститут і вчитися в консерваторії, бо медицина була для батьків, а в душі бриніла музика.

Згадана розгорнута стаття В.Селезінки була опублікована в “МУ” 11 вересня 1971 року.

— Я йому не казав, що буду писати, а випитував ніби із цікавості, а потім записував. Коли щось не запам’ятав чи було неясно, просив свою дружину, як він прийде до нас, спитати його таке й таке, а я буду вдавати ніби займаюся чимось іншим, а це цікаво тільки їй. На студію телебачення він прийшов спершу зі скрипкою в руках, бо грав у самодіяльному естрадному оркестрі “Карпати” і там же, як сам казав, поспівував. Я побоювався його показувати, бо думав, що обкому партії (читайте КДБ) це не сподобається, але потім наважився опублікувати статтю. Після її публікації до мене на студію прийшли батьки, щоб подякувати за сина, бо вони боялися, що йому дороги не дадуть.

            Володя був надзвичайно працьовитим: в інституті грав у народному оркестрі ансамблю пісні і танцю, сам організував камерний оркестр, яким керував і писав для нього твори, вчився одночасно у музучилищі та ще й грав і співав в естрадному оркестрі, а попри те все писав пісні. Але був дуже скромним і тихим. То було явище в українській культурі.

Коли Володя переїхав до Львова, першим його другом став   Любомир Криса—нині чоловік старшої сестри композитора—Галини Івасюк.

—Ми познайомилися у 1972 році, коли Володя приїхав з батьком домовлятися про переведення в медичний інститут. Отож, він вчився на 6 курсі медінституту, а паралельно на підготовчому відділі у консерваторії, бо в той час інженер, художник чи композитор, якщо не мав вищої освіти, вважався самодіяльний, з яким не рахувалися. Тоді була мода, що інститути чи заводи приманювали до себе художників, футболістів, музикантів, а Володя Івасюк тоді гримів, можна сказати, на цілий світ, тому що його пісні вже знали і на Кубі, там співала співачка, і в Австралії, а в Канаді були цілі колективи, які виконували його пісні. Відповідно він мав велику славу і всі, хто хотів, щоб був з ними—пропонували певні умови. Після зустрічі в інституті була спільна вечеря в ресторані. Я був запрошений на ту вечерю. Чому? Тому що всі перемовини організовував чоловік моєї сестри (професор медінституту). І він мені каже: “Хочеш сьогодні побачити живого Івасюка”? А хто б не хотів його побачити. Тим більше я марив Івасюком. Тоді не було такої молодої особи, щоб не знала хто він. Побачити його можна було хіба по телевізії, у журналі, а тут трапилася нагода наживо. Звичайно, я погодився. Познайомилися. Це був кремезний, симпатичний хлопець з голубими очима. Не дуже швидкий до розмов. З першого знайомства я зрозумів, що то досить ерудована людина. Розмовляв літературною мовою і це мене вразило, бо рідко таке почуєш. Ми почали розмовляти про відпочинки, хобі тощо. Виявилося, що він знімає кіно, фотографує. Мене то зацікавило, бо також багато знімав, а споріднених людей завжди щось поєднує. Після переїзду Володя деякий час жив у готелі. Тоді я почав до нього приходити. Тим більше, він тоді у Львові нікого не знав, а його робота вимагала особистого знайомства. З багатьма людьми я його познайомив, а потім він пішов у велике плавання і сам знайомився. Тим більше, з ним дуже хотіли знайомитися. Зокрема Ростислав Братунь у свої спогадах пише, що дуже хотів бути знайомим з Івасюком, а ще більше хотів, аби Володя на його поезію хоч одну пісню написав. А вийшло так, що написав понад 10 пісень. Братунь був значно старший, але був вірним другом до кінця життя. Коли на похоронах вимагали всім творчим спілкам (Братунь був головою Спілки письменників Львівщини), людям, студентам не йти на похорон Івасюка, то Братунь не тільки пішов і виступив з прощальним словом, але й організував цей похорон. Знаємо, що потім сталося: вигнали з голови спілки, з роботи, не друкували його і майже до кінця життя був безробітним. Ми з Володею часто їздили в Карпати, по місті ходили, фотографували разом, часом сиділи за шклянкою вина. Він до мене якось дуже прив’язався. Потім я познайомився з Володиню сестрою Галею, побралися, Володя був дружбою на весіллі, займався його організацією. І так я став родичем Івасюка. Бог виділив нам на дружбу сім років.

Володя був доступний і товариський, приємним у розмові, але не любив знайомитися просто так. Був обережний, старався з певними людьми взагалі не контактувати. Дуже гарно співав. Коли брав гітару в руки, то жінки мліли від його очей, голосу і тембру. Приємна людина була з усіх сторін. Потім було йому прикро в житті. Мусів знайомитися з різними товариствами, у які попадав, а дехто з тих людей думали, що знають Івасюка і можна ногами двері відчиняти. Взяти якусь там плящину і ще когось взяти для знайомства і говорити: я знаю Івасюка. А він не мав часу сидіти за столом з ким попало. Але був настільки делікатний, що нікого з хати не випровадив. Він компенсував ті непотрібні сидіння вночі. Дуже переживав, що сусіди почують музику і будуть жалітися. Ходив до них, вибачався, що може голосно грав вночі. А над ним жила бабця, яка була в УПА і казала: “Ой, Володю, я так люблю як ти граєш вночі. Мені так добре спати під музику”.

Найкраще пам’ятає Володю старша сестра Галина Івасюк.

—Я його пам’ятаю з дитинстава. Ішла з ним крок у крок. І якщо дивитися телевізійні кадри, то видно, що він життєрадісний, веселий і завжди усміхнений. Запам’ятався з дитинства хлопчисько, який вдавався до всіх видів бешкетування, що характерно для хлопців. Мене навчив стріляти з катапульки, з трубочки, з рушниці. Був веселий, активний, щасливий хлопець. До того ж змалечку був працездатним. Навчився грати на скрипці, фортеп’яні і водночас добре вчився у школі, а це є велика праця. І ця праця іде протягом усього його життя. До 30 років свого життя написав понад сто пісень. В ансамблі пісні і танцю був першою скрипкою і керівником оркестру, а ще сольні виступи, участь у КВНах. Дуже любив подорожувати і при цьому збирав фольклор. Зібрав понад 75 народних пісень. Ніяких змін у психіці напередодні смерті не було. Міг бути більш задумлививий, стриманіший, заклопотаніший, бо було велике навантаження. Прокуратура зашвидко дала результат. Стаття Теребовського була жахливою. Розумієте, це був найближчий приятель Ростислава Братуня, а тут раптом Теребовський пише і посилається, що Братунь говорив, що коли приходив до Івасюка, а той лежав нерухомо і дивися у стелю—це ж несусвітні дурниці, постає питання, хто тоді двері відчиняв? А коли була опублікована стаття, ми були шоковані. Після того зайшов Братунь і сказав: “Прошу мені повірити—я цю людину жодного разу не бачив і слова з нею не говорив. Я такого сказати не міг”. Уже тоді почали подавати дикуваті припущення. Це було жахливо. Нас переслідувало КГБ, вдавалися до різних провокацій. І мало, що це втрата близької людини, була знівельована його творчість—творчість потужна, коли перестали звучати його твори. В Україні багато загадкових і нерозкритих смертей—підкреслила пані Галина.  

Тісна дружба єднала Івасюка із заслуженим майстром народної творчості України, нині сільським головою Космача Дмитром Пожоджуком.

—З Володею я познайомився у 1975 році у театрі ім. Марії Заньковецької після презентації вистави “Прапороносці”, до якої Володя написав музику. Відтоді ми часто бачилися у Львові, він приїжджав до мене у Космач, бо дуже любив гори, які причарували його назавжди. Не раз любив мандрувати у Буковинські Карпати, а це вибрався до мене в гості—у галицькі, щоб побачити серце Гуцульщини—Космач,— сказав якось. То ж приємно було спостерігати, з якою насолодою спивав Володя очима через вікна автобуса красу гір та гуцульських хат, як намагався вловити щось неповторне, пам’ятне для себе. Якось по дорозі до моєї домівки зустріли весілля у гуцульських строях. Володя зізнався, що вперше бачить таку гуцульську перлину. Я дивувася, що Володя так щиро сприймає серцем кожну струну краси, яку ми, гуцули, так часто і не зауважуємо. Дуже вже чутлива була душа Івасюка до джерел краси.

Він був цікавим співбесідником, розмовляв жваво і радісно, але завжди розумів, коли треба вислухати свого співрозмовника. Дуже любив простих людей і завжди мав про що з ними поговорити, а через кілька хвилин почував себе серед них, як серед давно знайомих. Перед нашим подвір’ям стріли стару бабцю Сеньку—мою сусідку. Обдерта, змарніла, як пришелець з того світу. Володимир спохмурнів, витягнув з кишені 10 рублів і подав гуцулці. Стара заплакала від радості, впала на коліна і почала молитися. Володя й собі заплакав. Він розумів людське горе, завжди старався прийти на допомогу. Стільки літ минуло відтоді, а мені ще й досі вчуваються слова молитви старої гуцулки. Перебуваючи в мене, Володя бачив як моя мама одягнулася (йшла на весілля) у жовті запаски, помаранчеву хустку, червоні капчури та цятковані постоли і ніжну білу сорочку з лекичими вуставками. Відразу звернув увагу. Дуже ніжна вишивка, політ птаха нагадує,— сказав згодом. Може сорочку мені таким орнаментом вишиєш або рушник на весілля?—звернувся до мене питально. Відтоді цей орнамент глибоко запав йому в душу. Зустріч з Івасюком у Космачі довго не давала мені спокою і вирішив я вишити йому рушник отим лекичим узором. Розпочав восени 1978 р. А напровесні докінчив вишивку на одній стороні рушника. Вирішив поміж рядками орнаменту вишити рядки пісні про мальви. А коли докінчив, сумна звістка прилинула до мене. Володі вже не стало в живих. Тоді я поспіхом дошив на рушникові ще один рядок: “О, мамо рідна, ти мене не жди!” І вирішив на другій стороні рушника вишити в обрамленні цього ж орнаменту портрет свого товариша. Закінчив навесні 1980 року в Кіцмані, де працював у районній газеті—місті, де пройшли дитячі роки Володимира.

—Знаю, що за цей рушник Ви мали проблеми з КГБ?

—Це було у Львівському музеї народної архітектури і побуту. Я мав першу персональну виставу і вирішив подати цей рушник, якому дав назву “Балада про мальви”. Люди зацікавлено розглядали цей рушник. І тоді поширись слухи, що матиму велику неприємність через нього. Щоб уникнути зайвих проблем, ми прикрили портрет Івасюка макітру з писанками, залишивши видимими тільки контури орнаментту. Люди ішли на виставку і знали від інших про портрет. Крадькома піднімали макітру і розглядали портрет. Якось довелося спостерігати як на виставку заходив поважний пан в темних окулярах і стежив за людьми. Пізніше я боявся, аби рушник не знайшло КГБ, яке мене тоді переслідувало. Вирішив, що рушника найкраще “позбутися” і відвіз у Чернівці батькові Володі — Михайлові Григоровичу. Зі сльозами на очах приймали родичі Володимира мій подарунок, а КГБ продовжувало мене переслідувати, що закінчилося виключенням з університету. Зараз мій рушник зберігається у музеї Володимира Івасюка у Кіцмані.

 На вимогу сестер Володимира Івасюка Галини та Оксани, а також львівської інтелігенції зараз відновлено слідство. Чи назве прокуратура імена і мету вбивства-повірити тяжко, ще не настав наш час, але важливим буде, якщо зніме з нього ярлик “самогубця” і визнає, що це було замовне вбивство.

 

ЮРІЙ АТАМАНЮК,

Фото з архіву Л.Криси

ПІДПИСИ ДО ФОТО:

1.     V.IVASIUK 1—творчий пошук юного Івсюка

2.     V.IVASIUK 2— рушник, який вишив Дмитро Пожоджук

3.     V.IVASIUK 3—відпочинок, а може новий задум?

4.     V.IVASIUK 4— з оператором ТБ Геннадієм Зубановим (Москва) в Шевченківському Гаю (Львів, 1977)

5.     V.IVASIUK 5—інтер’єр меморіального музею В.Івасюка в Чернівцях. За цим фортепіано грав сам композитор.

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Шведський діджей і музичний продюсер Avicii разом з британською виконавицею Рітою Орою зняли у Києві відео на пісню "Lonely Together".  джерело  www.ukrinform.ua
Опублікований на YouTube-каналі Avicii кліп за тиждень набрав більше 7 млн переглядів, передає "Новое время".

У ролику можна помітити київські локації: Ботанічний сад, парк "Перемога" і Рибальський міст.

Крім того, героями кліпу стали екс-барабанщик проектів "Alloise" та "Dvoe" Артем Угодників і його дружина Аліна.
By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Енергетична компанія TIU-Канада стала першим іноземним інвестором в Україну в рамках дії Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою. Про це йдеться в повідомленні компанії, яке передано Укрінформу  www.ukrinform.ua

"TIU-Канада стає першим канадським інвестором в Україну, що користується правилами Угоди про зону вільної торгівлі з Канадою, яка набула чинності 1 серпня. TIU-Канада, дочірнє підприємство компанії Refraction Asset Management, влітку цього року почала будівництво сонячної електростанції вартістю 10 мільйонів євро у Нікополі, Дніпропетровської області. 10 мегаватна станція буде постачати електроенергію місцевим жителям та підприємствам", - йдеться у повідомленні.

"Ми пишаємося тим, що будемо першим інвестором у рамках Угоди про зону вільної торгівлі між Канадою і Україною. Але найголовніше, на практиці це дозволить TIU-Канада постачати українцям чисту енергію", - зазначила директор українського представництва TIU-Канада Валентина Белякова.

Вона також зазначила, що в Україні тарифи на відновлювану енергетику - одні з найкращих у Європі. "Тариф на постачання електроенергії в мережу чинний до 1 січня 2030 року та заохочує прямі іноземні інвестиції в Україну. Це добре для енергетичної незалежності України, а також для економічного зростання", - сказала Белякова.

Нагадаємо, Угода про зону вільної торгівлі між Канадою і Україною була підписана 11 червня, 2016 р. та набула чинності 1 серпня, 2017 р. Окрім комерційних переваг для бізнесу обох країн, угода покликана підтримати економічні реформи та ініціативи уряду щодо розвитку України, зміцнить канадсько-українське партнерство. Ця угода є результатом 5 років переговорів.

TIU-Канада – це енергетична компанія, що працює у секторі відновлюваної енергетики та знаходиться в місті Калгарі, провінції Альберта. Свою роботу в Україні компанія почала влітку цього року.
By UC Family Magazine 26 Sep, 2017
Please visit the photo exhibit "My army. See through heart" from 23 September to 30 September at 145 Evans Ave. (organized in the framework of the Invictus Games Toronto 2017)
More Posts
Share by: