Годі сподіватися на «багатого вуйка з Канади»…

  • By UC Family Magazine
  • 07 Apr, 2013

Усі сходи, що ведуть до Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою “Львівської політехніки”, щільно, мов шпалерами, обклеєні афішами про міжнародні конгреси, круглі столи, виставки… Своєрідна наочна презентація єдиної в Україні, справді унікальної науково-освітньої діаспорної установи.

Понад 20 років тому інститут створено з ініціативи Ірини Калинець, яка відійшла вже в інший світ. Нещодавно кандидат педагогічних наук, доцент кафедри іноземних мов Ірина Ключковська (на фото), яка від 2004 року очолює цей інститут, удостоєна премії імені Калинець у номінації “За громадянську позицію та мужність у відстоюванні українських ідеалів” .

З пані Іриною розмовляємо за горнятком кави.

– Цікаво, скільки українців живе зараз постійно за ме­жами України?

– Точної цифри ніхто вам сказати не може. Можна говорити лише про тих українців, які є на офіційному консульському обліку. Але “кружляє” цифра 20 мільйонів. Саме така кількість українців, розсіяних світами, оприлюднена на сайті Світового конгресу українців. Є ще одна Україна за межами України. За роки незалежності з України виїхали від чотирьох до семи мільйонів наших громадян. Ми схиляємося до цифри 7 мільйонів. Наш інститут першим в Україні розпочав системне дослідження проблем новітньої трудової еміграції. Мій особистий аналіз дає підстави стверджувати, що переважна більшість емігрантів найближчими роками повертатися в Україну не збирається.

– Наші заробітчани – це наша біда, наші втрати?

– Я б уникала категоричних оцінок. Новітня хвиля еміграції має свої плюси і мінуси. Це, безперечно, велика втрата демографічного і економічного ресурсу, бо виїжджають люди порівняно молоді, працездатні. З іншого боку – це потужні фінансові вливання у нашу країну. За минулий рік лише за офіційною статистикою до нас надійшло 4,3 мільярда доларів. Це інвестиції в освіту дітей, у нерухомість. Вони майже зрівнялися з прямими зарубіжними інвестиціями в економіку України. Наші люди набувають величезного досвіду проживання у чужій країні, вивчають іноземні мови, засвоюють найвищі стандарти життя і праці. Колись на заробітчанина (не люблю цього слова, але воно утвердилося у побутовому лексиконі і в пресі) дивилися майже як на зрадника Батьківщини. Тепер же бачимо, що це здебільшого освічені, активні люди. Вони не сиділи, не плакалися на своє злиденне життя, поїхали “ у нікуди”, вижили, навчилися відповідати на виклики життя. Згадуються слова професора Римського університету Джовані Броджі: “Трудові емігранти для утвердження позитивного образу України в Італії зробили більше, аніж усі дипломати разом узяті…”.

– Наскільки організованою і згуртованою є діаспора нової хвилі еміграці?

– Ця діаспора формується за активної підтримки церкви. Кількість українських громад обчислюється не десятками, а сотнями. Діють суботні, недільні школи. У деяких країнах подібні школи ініціюють інтеграцію в освітні системи країн проживання. Ставиться питання, щоб у державних школах українську мову викладали як іноземну.

– У свідомості багатьох наших громадян зі словом “діаспора” насамперед асоціюється Канада і Америка. Пригадую, коли у студентські роки запитували про якусь гарну дорогу річ, не раз доводилося чути жартівливу відповідь: “Вуйко з Канади прислав…”. І в перші роки незалежності були великі сподівання, що українці Канади, США допоможуть нам матеріально. Як казав наш краянин, великий меценат Петро Яцик, Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини кишені…

– Окрім Петра Яцика, чималі інвестиції в освіту, культуру зробило подружжя Антоновичів. Був відомий Чорнобильський фонд Матківських… Всіх не перелічити. На жаль, чимало такої безкорисливої допомоги пішло як у пісок… Західна діаспора пережила розчарування. Один з відомих діячів діаспори говорив мені: “Я боюся зустрічатися з українцями. Бо перше, що кажуть: дай, дай, дай…”. Годі дивитися на діаспору як на багатого вуйка з Канади… Наш інститут знаний у світі, але жодного разу ми не просили фінансової допомоги у діаспори. В Україні достатньо заможних людей, які здатні підтримати наші проекти. На жаль, такого розуміння поки що у нас нема. Натомість маємо розуміння і підтримку від Львівської політехніки, ректора Юрія Бобала. Це розуміння того, що наш гуманітарний інститут заробляє гуманістичний капітал і для нашого технічного університету, і всієї країни.

– Тож хто кому більше потрібен – ми діаспорі чи вона нам?

– Хороше питання. Наша співпраця зі світовим українством полягає у тому, що це спільний рух назустріч одні одним. Українцям за кордоном Україна потрібна як рідна мати, як коріння для дерева, як невичерпне джерело духовності і національного самоусвідомлення, збереження української тотожності. У Шевченківському гаю є Сад світового українства. А нам діаспора потрібна, бо через неї світ пізнає Україну. Зрештою, діаспора може виявляти себе як впливове лобі для України.

– З вашої доповіді з нагоди 20-річчя інституту довідався, що ви тепер робите особливий акцент на вивченні і налагодженні зв’язків зі східною діаспорою, зокрема російською. Чому?

– Бо їм найважче. Якщо говорити про Росію, то за період від одного до другого перепису населення більш ніж 1,5 мільйона українців перестали ідентифікувати себе як українці. На це вплинуло чимало чинників, зокрема і стан міждержавних відносин України і Росії. Досі в Російській Федерації немає жодної державної української школи, не видаються підручники… Не працює обіцяний на урядовому рівні український телеканал.

– Натомість доводилося чути, що у Башкорстані, Татарстані, в Уренгої є чимало заможних етнічних українців, які матеріально підтримують українські громади.

– Це справді так. Але що ми зауважили: бізнесмени підтримують здебільшого українську культуру, танці, співи… І майже нічого не робиться для української освіти. Якщо і допомагають, то просять не оприлюднювати прізвищ. Очевидно, бояться… Нам не вдалося реалізувати проект “Українська освіта у Росії”. І серед лідерів української діаспори в Росії немає ані єдності, ані бажання доводити до завершення задекларовані справи. Але є і обнадійливі тенденції. З’явилася у цій діаспорі молода генерація активних українців, зокрема в Уфі, Іжевську, Нижньому Новгороді… Пробуємо налагодити співпрацю, горизонтальні зв’язки між нашими школами і суботніми школами у містах Російської Федерації.

Час від часу заходжу на сайт Фонду “Русский мир” Російської Федерації. Із заздрістю спостерігаю за появою все нових, фінансованих проектів. Керівники Росії розглядають підтримку своїх співвітчизників за кордоном як “м’яку силу”, стратегічний напрям не тільки зовнішньої, а й внут­рішньої політики. Це ж можна сказати і про Польщу, їхню програму “Полонія”. Якщо порівняти у будь-якій країні дві суботні чи недільні школи – польську і українську – то побачимо, що поляки мають все, – підручники, методичну літературу, комп’ютери, до них приїздять вчителі з Польщі. У нас же все на ентузіазмі. Переконуємо урядовців, що треба вкладати інвестиції у діаспору, підтримувати українську культуру, освіту. Я оптиміст, вірю у те, що крига скресне. Не полишаю надії на те, що філіали нашого інституту з’являться невдовзі у Донецьку, Луганську, Харкові, в інших регіонах України.

Борис Козловський   Vysoky Zamok

UC Family Magazine

By UC Family Magazine 25 Aug, 2017
24 серпня 2017 року, в День Незалежності України ФОМА та гурт Мандри презентували кліп на пісню " Гради Вогняні" в ім'я світлої пам'яті всіх загиблих Вояків нашої Батьківщини , що поклали душу і тіло за нашу рідну землю. За мирне небо над Україною .
Всі фото і відео цього кліпу , відзняті Олександром Глядєловим, Олесем Кромплітцом, Максимом Дондюком та Маркіяном Луцeйко протягом останніх трьох з половиною років цієї війни . Слова і музика - Сергій Фоменко.
Сергій Фоменко: "Ми також присвячуємо цей кліп і пісню світлій пам'яті загиблих в Ілловайську . Ми пам'ятаємо , ми дякуємо , ми сумуємо і схиляємо голови. Слава Героям України !"
By UC Family Magazine 23 Aug, 2017
23 серпня в Україні відзначають День державного прапора. І хоч це свято відносно нове (його почали святкувати з 2004 року), та історія українського прапора сягає сивої давнини.
Джерело  Телеканал новини «24»

Легенди про зародження

Як на українських землях з’явився символ з поєднанням синього та жовтого кольорів – достеменно невідомо. Деякі легенди говорять, що ці кольори з’явились завдяки трипільцям під час великого переселення народів.

Перша історична згадка датується 1256 роком – днем заснування Львова. Саме на гербі міста Лева поєднались ці символічні для країни кольори – жовтого лева на блакитному фоні.

Поєднання цих барв знаходимо і в добу козацтва, особливо у період XVIII століття. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами, образами православних святих або ж козаків.

Перша письмова згадка

Під час опису Грюнвальдської битви (між військами держави Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського та Руського, 1410 рік) автор розповідає, що львівське військо виступило під синьо-жовтими кольорами – це був синій прапор із золотим левом, що спирається на скелю.

Перша спроба утворити прямокутний прапор із жовтого та блакитного кольорів була зроблена Головною Руською радою (перша українська політична організація на Галичині, створена під час революції в Австрійській імперії для оборони прав українського населення). У 1848 році з ініціативи Ради на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор.

Прапор і політика

Перше офіційне визнання синьо-жовтого як прапора українського народу відбулась 22 березня 1918 року. Тоді Центральна Рада ухвалила Закон, затвердивши поєднання жовтого та блакитного кольорів як стяга Української Народної Республіки.

До речі, донині точаться дискусії про те, який прапор правильний: сучасний варіант із блакитним вгорі та жовтим внизу, чи навпаки – із жовтим зверху. Деякі історики переконують: саме останній варіант використовували у часи Української Народної Республіки. Насправді ж у часи УНР використовували обидва варіанти стягу.

Нині принести український прапор на футбольний матч стало нормою, однак у часи СРСР з’явитись з синьо-жовтим полотнищем було справжнім подвигом.

Історичний футбольний матч

Справді історична подія відбулась 27 липня 1976 року. У Монреалі на Олімпійських Іграх під час футбольного матчу між збірними Німецької Демократичної Республіки та СРСР (більшість команди збірної становили гравці київського "Динамо") українці вивісили плакат із надписом: "Свобода Україні!". А українець Данило Мигаль, який жив у Канаді, наважився вибігти із синьо-жовтим прапором просто на футбольне поле та ще й станцював гопака. Акція тривала 15 секунд, після чого поліція вивела його зі стадіону. Тоді чи не вперше весь світ побачив український прапор.

" target="_top">Цей момент можна побачити на 1:15:44

Найбільший прапор України має розмір 40х60 метрів, він повністю ідентичний до пропорцій стандартного: дві рівні смуги, а ширина і висота мають співвідношення 2:3. Стяг внесли до Книги рекордів України.

Цей велетень об’їхав майже усю країну. Його розгорнули у прифронтовому Маріуполі, коли місто звільнили від терористів.


By UC Family Magazine 04 Jul, 2017
1 липня Канада святкувалa своє 150-річчя.
Canada 150 Mosaic i TO Canada with Love - це проекти до 150 -річчя Канади.
Зайнялo два роки, щоб розробити та виставити понад 80 000 картин та 150 окремих фресок по всій країні. Проект Canada 150 Mosaic сформує одну гігантську фреску мозаїку довжиною 365 метрів (це чотири футбольні поля!). TO Canada with Love (До Канади з любов’ю) - це програма заходів, що проводиться по всій
Канадi.
More Posts
Share by: